Ґардаріка. Таємниця забутого світу. Вероніка Мосевич

все на свої місця. Перед ним у розлогому височенному кріслі на підвищенні сидів волохатий, зарослий бородою, з пишною шевелюрою світло-русявого волосся міцної статури чолов’яга. Хлопець знав, що довге волосся і борода – це ознака багатьох перемог і завоювань конунга. Тому відчував, що саме цим треба керуватися під час бесіди. Такі звичаї в цій дивовижній країні.

      – Гм… Звідки мені знати, що ти не самозванець? – із сумнівом озвався Улоф, уважно оглянувши з ніг до голови цього хлопця. Він уже відав, що відбувається зараз у землі Київській, бо Ярослав присилав до нього гінців з просьбою про допомогу. Але конунг відмовив, сказавши, що бажає говорити з ним сам на сам, а не з гінцями. Три роки, які Ярослав провів на престолі київському, не минули безслідно. Він уже встиг з багатьма королями Європи заприязнитися та заручитися їхньою підтримкою. Тільки ще не відбулося жодної зустрічі зі шведським королем Улофом. Шлях далекий, та й не до того було: постійні міжусобиці та й державні справи забирали багато часу.

      – Я можу тобі пояснити, що це не так, – відповів Ярослав, дивлячись просто в вічі конунгу.

      – То доведи, – промовив той, від нетерплячки щоразу змінюючи позу. Спершись на бік крісла ліктем та тереблячи золоту пряжку, він недовірливо оглядав одяг і взуття прибульця.

      – Я б з радістю, та хіба не бачиш, що руки мої зв’язані? – звернувся до свого співрозмовника князь.

      – Розв’яжіть! – наказав Улоф. Він зачекав, поки його слуга звільнив руки Ярослава, які довгий час були окуті, і той тепер їх не відчував. Якусь мить князь стояв, потираючи кінчиками пальців зап’ястя.

      – Ну! Я чекаю на твої докази! – суворо мовив Улоф, напускаючи ще більші хмари на обличчя.

      Розім’явши руки, прибулець різко надірвав латку, нашиту на сорочку, дістав з-за пазухи перстень і надів на палець.

      – Ось моя печать, нею я скріпляв важливі державні документи, а також і ту грамоту, що присилав до тебе з гінцями.

      – Підійди-но ближче, я мушу її розгледіти. – З цими словами Улоф накапав на дощечку воску зі свічки, що горіла на столику біля нього, і наказав поставити печатку на ще не застиглий віск. Тоді взяв її в руки і довго роздивлявся, одним оком зиркаючи на Ярослава та оцінюючи його. На відбитку був зображений безбородий воїн з довгими вусами і в конічному шоломі. Чоловік, що стояв зараз перед ним, був дуже подібний на це зображення. У всякому разі конунг знав його батька, Вальдемара[16], і син був надто вже схожим на нього.

      – Як звали твого батька? – вирішив він перевірити Ярослава.

      – Володимир, – не відводячи погляду, відповів той.

      – А матір? – не відставав конунг.

      – Анна Порфірогенета Візантійська, – з гордістю промовив Ярослав.

      – Як зовуть твого діда?

      – Святослав, Хоробре Серце, – ні хвилини не вагаючись, відповів Ярослав.

      Сумнівів бути не могло, перед Улофом справді конунг Яріслейв.

      – Скидається на те, що ти не брешеш, – сказав конунг, уставши

16

Це скандинавське ім’я Володимира Великого.