За двома зайцями. Вибране. Михайло Старицький

чи не подуріли, Секлито Пилипівно, а вже до вас позичать розуму не підемо!

      Проня. Уже б швидче до вашої Пидори обернулися.

      Секлита. А таки, небого, до неї б вам обернутись не вадило; єй-богу, спасибі скажете!

      Явдокія Пилипівна. Що-бо ти, справді, сестро, верзеш? Рівняєш Проню, що розумні на весь Подол, до якоїсь наймички!

      Проня. Хіба їй розум завадить!

      Секлита. Дуже ви заноситесь перед тіткою, та цур вам! Коли пляшка й чарка на столі, то й годі! По сій мові будьмо здорові! (П’є.) Випийте хоч до мене, Прокопе Свиридовичу, викушайте! Вибичайте, що похопилася перед хазяїна, бо пелька зовсім засохла.

      Прокіп Свиридович. Та це вже третя.

      Проня (до матері). Що ж це ви зі мною робите?

      Явдокія Пилипівна. Та я попросю…

      Секлита. О? Третя? А я й забула лічити! Ну, викушайте ж! (Налива і подає.)

      Прокіп Свиридович (дивиться з страхом на Проню). Та воно конечне… (Простяга боязко руку.)

      Проня (до матері). Господи, що ж це? І він почне частуватися?

      Явдокія Пилипівна. Годі, годі, Свиридовичу! Не думай!

      Прокіп Свиридович. Та одну… уже б час…

      Секлита. То це вже вам і чарки не вільно випити? Ха-ха-ха!

      Прокіп Свиридович (озирається і чуха потилицю). Одну б!

      Проня. Бо це не шинок.

      Секлита. Хіба в шинку тільки й п’ють?

      Проня. Раз у раз у шинку, а в образованних домах тільки до обіду! (Бере пляшку й чарку.)

      Секлита. Та не беріть-бо, а краще підіть, Пронько, до пекарні, та розідміть самоваря для тітки, та й принесіть!

      Проня. Не діждете!

      Явдокія Пилипівна. Що це ви, сестро, вигадуєте? Щоб моя дочка після пенціона та по самовар ходили?

      Секлита. Руки не одпали б!

      Явдокія Пилипівна. Після пенціона?!

      Проня аж тремтить од злості.

      Прокіп Свиридович (до Проні). Дай мені пляшку й чарку; я замкну. (Бере, на ходу п’є дві чарки і замика в шафі).

      Секлита. Пенціони, пенціони. Три дні була десь за попихача та й приндиться! Потурайте ще більш вашій Прісьці! Вона вам з великого розуму у голову ввійде!

      Проня. Не смійте мене звати Пріською! Не вам мене вчити! Муштруйте свою Галю!

      Секлита. Чи ба! Та якби моя дочка так коверзувала, то я б їй, псяюсі, так наклепала потилицю отим кошиком, що вона б до нових віників пам’ятала!

      Проня. Оту й товчіть, а мене вже вчено!

      Секлита. Вчили вас, та мало: прийдеться ще доучувати!

      Явдокія Пилипівна. Не вашого, сестро, розуму діло!

      Проня (до матері). Та попросіть її на виступці!

      Прокіп Свиридович (вертаючись). Ви, Секлито Пилипівно, що інше, а ми що інше!

      Секлита. Я що інше? А що ж я таке? Га? Хіба не знаємо, які великі пани були Сірки? Адже ж старий Сірко, ваш батько, м’яв шкури і з того хліб їв! Я торгую яблуками і з того хліб їм, і нікого не боюсь, і докажу на всі Кожум’яки, що нікого не боюсь, навіть вашої великорозумної Пріськи! (Б’є кулаком об кулак.)

      Проня. Не злякались і ми вас, бо руки короткі!

      Секлита. До такого носа, як у тебе, то й короткими дістану!

      Проня (крізь сльози). Що ж це таке? Улізла у хату, насмерділа гнилицями, горілкою та ще й лається?!

      Прокіп