Міра людини. Марко Мальвальди

вбрання. – Улаштувати святковий бенкет на честь нашого союзника. Щось на зразок того, який був у Ботти, пам’ятаєте? З античними божествами, що сповіщали про подання до столу наступної страви…

      Поки дружина говорила, Людовіко напружено думав, склавши долоні перед обличчям, як у молитві, щоб Господь послав йому слушні думки.

      – Не знаю навіть, дружинонько. Французи витонченими смаками в мистецтві дозвілля ніколи не відрізнялися. Та й у їжі вони значно невибагливіші, аніж міланці чи неаполітанці. Я тут подумав… у нас-бо був блазень-карлик, що говорить французькою?

      – Блазень, що говорить французькою?

      – Яка чудова ідея! – вигукнула Беатріче, знову усміхаючись нащадкові й весело підкидаючи його вгору. – Пишний бал із блазнями, карликами та жонглерами, звісно! Який же ви молодець, ваша милосте, який розумник! Саме те, що потрібно французам. Бачиш, Массіміліанику, який мудрий у тебе татко?

      Массіміліано (тобто Ерколе Массіміліано Сфорца, первісток Беатріче й Людовіко, якого мати завжди називала другим іменем; і коли хтось думає, що вона робила це, тільки б підлеститися до австрійського імператора, то він має рацію) радісно загигикав і поглянув на Ґалеаццо Сан-Северіно, який теж усміхався.

      – Мені також це здається чудовою ідеєю, – похвалив Ґалеаццо, знову перевівши погляд на Моро й рішуче кивнувши на знак згоди. – Наш камердинер має все знати. Хочете, щоб я його покликав?

      – Так, Ґалеаццо. Слід прийняти нашого гостя з усіма почестями, як належить. Ми ж бо не хочемо, щоб нас уважали грубими селюками?

* * *

      – Авжеж, ви таки повелись як селючка, Катерино.

      – Так, але із селюками я поводжуся як селючка, – відповіла Катерина, походжаючи по кімнаті.

      Аччерріто Портінарі недавно пішов, попрощавшись швиденько, щоб уникнути грубощів, які посипалися на нього з її уст.

      – Це ж треба! Ти запрошуєш його на обід, пригощаєш найсмачнішою телятиною в усьому Мілані, а цей лихвар не тільки відмовляється допомогти тобі в біді, а ще й натякає на спалення! А він знає, що лихварів теж слід було б спалювати привселюдно на площі?!

      – Теж?! А ще кого, крім них?

      Жінка кілька хвилин крутилася по кімнаті з ганчіркою в руці, витираючи пил то тут, то там. Врешті втомлено всілася навпроти сина.

      – Леонардо, я не дурепа.

      – Я це добре знаю, матінко. Я ваш син. Якщо біла понесе від чорного, то син народиться сірим. Але якщо син родиться чорним, то мають бути чорними обоє батьків, хіба не так?

      – Леонардо, послухай! Я чула, що коли ти ще жив у Флоренції, тебе підозрювали в непристойній поведінці, але тільки відмахувалася від отих пліток. Адже людям подобається плескати язиками. А надто коли йдеться про сина служниці. Тепер приїжджаю сюди – і що бачу?

      – Що ви бачите, матінко?

      – Бачу оцього хлопчиська Салая, який швендяє по дому. Не малює, не готує фарби, взагалі нічого не робить, але живе з тобою, у твоєму домі.

      – Неправда, що він