Міра людини. Марко Мальвальди

І як мені відрізнити тебе, коню, від купи нової глини – на один тільки дотик?

      Якщо я відійду далі, то вже не торкаюся тебе, але відчуваю твій запах. Приємний запах, запах глини й води, землі й свіжості. А якщо хтось інший торкатиметься тебе, поплескуючи по тобі, я почую звук дотику. Аж поки не відійду так далеко, що вже не чутиму. То, може, там і буде межа між мною і тобою, коню? Однак якщо розплющу очі, то ось ти, я тебе бачу. І навіть якщо відходитиму далі, бачитиму тебе, аж поки ти не зникнеш за небокраєм. Отже, саме небокрай є межею між мною і тобою, коню?

* * *

      Леонардо озирнувся, поглянув на воскову свічку, що горіла в кутку: згоріла десь на два пальці, відколи він узявся за роботу. Отже, він працює вже майже чотири години. Скоро треба буде йти поспати хоча б трішки. Півтори години чи дві. До світанку. Ще п’ять днів до того, як вимагатимуть показати роботу. Залишався хвіст, не так уже й багато до завершення. А ще залишалася глина, що перетворилася б на хвіст у моїх руках, у руках Леонардо, сина сера П’єро, що з Вінчі переїхав до Мілана і в Мілані невідомо скільки часу пробуде. Можливо, ми зостанемося тут на все життя, мій гарний конику! Я бачитиму тебе щодня.

      А якщо й не бачитиму, тому що мені доведеться поїхати звідси, – що ж, нічого не вдієш! Тебе так добре зроблено, що я міг би колись зустріти якогось мандрівника, який розповість мені про тебе. Розповість, опише твої обриси чи навіть покаже мені твій малюнок. Це не так само, як бачити тебе, це щось більше. Я можу уявляти собі, який ти, чи навіть кращий. Так ти справді станеш моїм конем.