Міра людини. Марко Мальвальди

Моро може виявитися не таким квітучим, як здається, – зауважив герцог де Коммін і теж кашлянув. – За моїми підрахунками, сір, щорічні прибутки Міланського герцогства становлять приблизно п’ятсот тисяч дукатів. Але податками Моро вдається зібрати значно більше. Десь сімсот тисяч, як на мене.

      У цей спосіб де Коммін намагався пояснити Карлові VІІІ, що такий податковий тиск, можливо, не є свідченням доброго стану герцогської казни і що така ситуація не могла тривати довго. Але Його Християнська Величність, як того й слід було чекати від повного дурника, вирішив, що почутого достатньо і що слухати далі немає ніякого сенсу.

      – От і добре! Якщо йому вдається їх зібрати, то краще для нього. І для нас. Я негайно звелю Бельджойозо переказати наше прохання. Будь ласка, єпископе, передайте мені оту тацю.

* * *

      – Одну хвилинку, герцогу…

      – Слухаю вас, герцогу.

      Герцог де Коммін наздогнав у довгому коридорі свого однотитульника з Орлеана й поклав йому на плече руку в рукавичці. Такого панібратства на очах короля він би нізащо собі не дозволив, але враховуючи місце, де це відбувалося – у королівських стайнях, – у такій вольності не було нічого дивного.

      – Мені треба поговорити з вами. Питання дуже важливе.

      – Кажіть, герцогу. Тут немає сторонніх.

      – Я не сумніваюся, герцогу. Одна думка, через яку я заснути не можу, відколи повернувся посол Бельджойозо.

      – То це посол повідомив вам, що є якісь ускладнення? А я думав, що все готово.

      – Та ні, ніяких ускладнень, – відповів де Коммін. – Пан посол підтвердив мені існування союзу на нашу користь і ще раз запевнив, що наше військо зможе пройти через землі Міланського герцогства без будь-яких перешкод. Я також отримав сьогодні листа від нашого довіреного в Італії, месера Перрона де Баскі, у якому той підтверджує, що так воно і є.

      – Отже, ніяких ускладнень.

      – Ніяких ускладнень. Але саме в цьому і полягає складність. Чому Моро дозволяє нам спокійно пройти через його землі? Наше військо значно більше, ми можемо знищити його будь-якої миті.

      – У нас немає таких намірів. Наші цілі й цілі Моро збігаються. Ми всі хочемо прогнати Араґонів із Неаполя.

      – Його Величність хоче прогнати Араґонів із Неаполя, щоб заступити їхнє місце, – задумливо вів далі де Коммін. – Але, звичайно, війська поведе не Його Величність. Їх поведете ви, герцогу, і Моро в цьому не сумнівається.

      Герцог (Орлеанський) повернувся до герцога (того, другого).

      Ні для кого не було таємницею, що Луїджі ді Валуа, герцог Орлеанський, спав і бачив себе на чолі Міланського герцогства, тому що його бабця Валентіна Вісконті була прямою родичкою справжніх герцогів Мілана, у яких Сфорци свого часу поцупили титул. Якби герцог Орлеанський – вибачте, що уточнюю, але ж тут цих герцогів розвелося, як собак! – мав змогу сам вирішувати, що робити, то непевне очолив би військовий похід на Мілан, щоб звільнити місто від узурпатора й прибрати до рук те, що належало йому