Міра людини. Марко Мальвальди

ви розумієте, я кажу це не для того, щоб похвалитися, але тут, у Мілані, наш банк – один із найвідоміших, – вів далі Аччерріто. – Ми завжди до ваших послуг, месере Леонардо. Все залежатиме від того, коли ви захочете отримати їх назад. Якщо через півроку, то я зможу дати вам десять відсотків прибутку. А якщо зачекаєте рік, то домовимося на дванадцять.

      – А якщо я захочу їх негайно?

      – Негайно?

      – Я не мав наміру довіряти вам свої гроші, месере Аччерріто, а хочу попросити в борг.

      – Он як.

      Можливо, Леонардо й був геніальний винахідник і талановитий митець, але явно не дуже вправний психолог: не треба було виняткових здібностей, щоб правильно прочитати вираз обличчя співбесідника та зрозуміти хід його міркувань. Тут вистачило б не те що Ботічеллі, а навіть одного з його учнів, хоча б того ж Марко д’Оджоно, щоб помітити, як на фізіономії Аччерріто Портінарі вималювалося щире розчарування. Слід сказати, що з усіх зазначених вище майстрів нікому б не вдалося так природно передати цей вираз у мистецтві, але тієї миті це не мало ніякого значення.

      – Мені сказали, що ви даєте в борг під відсотки, до того ж значні суми, – промовив Леонардо, намагаючись нагадати Портінарі, у чому полягає суть роботи банкіра.

      – Так воно і є, месере Леонардо.

      – Я знаю, що нашому синьйорові Людовіко ви протягом поточного року надали кредит майже на десять тисяч дукатів. Запевняю вас, так багато я просити не буду. Мені треба зовсім трішки, лише щоб дожити до кінця року, коли мені мають виплатити чималі суми. Від одного лише братства мені винні за картину ще тисячу двісті лір…

      – Це за ту, що називається «Пресвята Діва у скелях»? Бачив я її. Чудова робота. Ви – справжній геній, месере Леонардо.

      – Дякую вам, але, бачте, річ у тім, що геніям теж хочеться їсти. І їхнім учням. Не кажучи вже про їхніх матерів.

      – То це правда, що кажуть люди? Катерина, яка частувала нас оцим смачним м’ясом, – справді ваша мати?

      – Правда, як і те, що Христос помер на хресті, – заявила жінка, що саме зайшла до кімнати. – М’ясо, поза сумнівом, прекрасної якості. А от мій обдарований синок навіть покуштувати його не хоче. Налити вам ще вина?

      – Щиро дякую, синьйоро, я достатньо випив.

      Портінарі зачекав кілька секунд, поки жінка вийшла.

      – Месере Леонардо, вам відомо, як працює банк?

      – Авжеж, відомо. Берете в борг під дванадцять відсотків, а потім надаєте кредит під п’ятнадцять. І оті три відсотки становлять ваш прибуток.

      – Насправді не все так просто. Річ у тім, що я управляю грошима більшості населення Мілана. Усі купці й ремісники, чиї крамниці та майстерні розташовано на вулиці Зброярів, – мої клієнти. Я маю боржників навіть поміж чесальщиків Лоді.

      – Радий за вас. Значить, ваші справи йдуть добре й вас не обтяжить позичити п’ятсот дукатів художникові, вашому землякові.

      – Так, мені справді ведеться добре. Мушу порядкувати