Міра людини. Марко Мальвальди

розмову:

      – Джакомо добре знає, що йому не слід чіпати моїх записів. Інакше скуштує березової каші, а поза тим залишиться без вечері.

      Досі порпаючись у паперах на столі, він і надалі звертався до жінки:

      – До речі, Катерино, коли вже зайшло про вечерю… Може, цілий півень – то забагато на трьох? Я б попросив вас заощаджувати. У нас ще є квасоля й ріпа… Гадаю, цього вистачить.

      – Ага, хіба що тобі! Та й тобі б не завадило попоїсти м’яса! Відколи я сюди приїхала, ти зовсім схуд! Усього за три місяці втратив десяток фунтів.

      – Усього лише три місяці, а мені здається, ніби десять років, – буркнув чоловік, шукаючи собі далі. – Ви ж бо знаєте, що я не їм плоть мертвих тварин, не їстиму ні сьогодні, ні завтра, ні ще коли-небудь! А худну я через оту незносну кінську статую. І через оті трикляті креслення, біс його знає, куди вони могли подітися…

      – Аркуші самі по собі не ходять, сину мій.

      – А от матері часом ходять, але недостатньо, Катерино, матінко моя. Отже, може, ви таки підете кудись подалі й не будете плутатися в мене під ногами?

      – Замолоду ти не був таким нечемою. І таким жадібним.

      – А вам про це звідки знати? Вас усе одно поруч не було. А щодо жадібності, то з вами мимоволі доводиться стати таким. Мені вже два місяці не платять. Ану, відійдіть. – Чоловік рукою відсторонив матір, рушив до курника й став нишпорити по клітках.

      – Я ними курячі клітки не чистила, – терпляче зауважила Катерина.

      – Мене б не здивувало, якби воно справді так і було, – відповів чоловік, підводячись і поправляючи пасок на камзолі. – Наче такого ніколи раніше не траплялося!.. Хвилинку, тут у мене майнула думка…

      Досі тримаючись правою рукою за пасок, він засунув ліву за пазуху свого рожевого вбрання й виштовхнув з-під нього донизу зошита, набитого купою аркушів і клаптиків паперу. Поклав на стіл, обережно розгорнув і витяг два аркуші жовтуватого пергаменту, на яких було накреслено коня із численними примітками та замальовками навколо. Чоловік ляснув себе рукою по лобі й звів очі до неба.

      – То вони весь цей час були при тобі? – реготнула Катерина.

      – Я запхав їх туди днів зо два тому, перш ніж піти до замку, – відповів син, поглядаючи скоса на матір, щоб зрозуміти, чи вона сердиться. – Вибачте, Катерино!

      – Міг би кликати мене мамою, хоча б інколи.

      – Вибачте, мамо. Вічно я щось гублю!..

      Його перебив гучний грюкіт у двері. Катерина не обернулася, а чоловік спритно оминув її і пішов відчиняти. Не те щоб він соромився своєї матері, не думайте. Ну, хіба що зовсім трішечки. Все залежало від того, хто приходив. Але в ту годину відвідувач міг бути лише один.

      Чоловік у рожевому відчинив двері й побачив перед собою невисокого літнього чоловіка в чорному оксамитовому одязі, без головного убору, який він із ввічливості тримав у руці. Слуга, хай і вищого щабля, але все одно – слуга.

      – Месер Леонардо да Вінчі? – запитав відвідувач.

      – До ваших послуг, – відповів