Донна Анна. Леся Романчук

окові зусиль, і подобається їй найбільше… Цього юного лицаря можна не боятися. Ні, саме цього і варто боятися, із цим потрібно закінчувати якнайскоріш, бо можна зайти задалеко. І Хуана немає поруч.

      Цієї ночі Анні не спалося. Задушлива південна ніч визрівала грозою. Десь удалині вже гриміло. Навіть відчинене вікно не рятувало, свіже повітря не хотіло переступати підвіконня. Вийшла на балкон, вдихнула повітря, яке принесло з недалеких гір таку бажану прохолоду. Як добре! Простягла руки до повного місяця, відчула, як хвилі ніжної прохолоди обвівають розпашіле тіло. Скинула пеньюар, залишилася лише у тонкій, майже прозорій нічній сорочці. Стало іще прохолодніше.

      Яка чудова ніч! Небо, густе й чорне, ледве тримало важку срібну кулю повного місяця – здавалося, іще трохи, й він зірветься і шубовсне просто у води далекого Ґвадалквівіру. Зорі, яскраві й світлі, обсипали шлейф царівни Ночі блискітками, пришитими нерівно – де густіше, де рідше. Анна вгадувала у цих скупченнях зірок фігурки звірів, птахів. Так колись з’явилися назви сузір’їв. Та Анна не знала назв, не вивчала астрономії, це справа не жіноча. Жіноча – дивитися на зорі, відчувати крізь тонкий муслін сорочки подих вітру і… і що? Що далі, Анно? Про кого думаєш ти зараз, коли над головою висне важкий, мов срібна куля, місяць?

      Анна думала про нього. Заплющила очі. Провела пальцями по лінії плеча. Сорочка, що й так ледве трималася, майже впала на килим, що вистеляв кам’яні плити балкона. Звільнилися груди. Важкі, по-дівочому тугі. Вона провела пальцями по цих ніжних півкулях, торкнула злегка соски. Відчула спалах у животі й знову подумала про нього. Про того, хто не давав їй спокійного сну. Де він, де? Чому не йде до неї?

      І почула голос із саду:

      – Анно!

      Скрикнула від несподіванки.

      На крик майже одразу прибігла дуенья Паола. До її обов’язків входило оберігати її світлість і нічної пори, тому вона спала в сусідній кімнаті, двері до якої у час відсутності пана не зачинялися.

      – Що трапилося, моя пані?

      Та Анна вже опанувала себе, встигла глухо запнутися в пеньюар, знову стала «вашою світлістю».

      – Паоло, тут павук! Такий великий! Напевно, тарантул! Чи каракурт? Чи ні, мені здалося. Іди собі, не турбуйся.

      – О моя пані, ви так боїтеся павуків, а це ж милі й цілком невинні створіння! Тільки не варто їх зачіпати, і вони ніколи не зачеплять вас! – Паола виголосила цю промову на захист членистоногих, усміхнулася і подибала собі перевальцем до своїх перерваних снів.

      Анна ж уся тремтіла водночас від майже холодного нічного вітру і від жаги. Південний темперамент, уміло виплеканий і тонко підтримуваний наукою кохання, професором якої виявився її чоловік. Темперамент, помножений на вік, коли жінка уже все вміє, іще все може собі дозволити і все ще бажана, бо вродлива. Темперамент, помножений на щоденну присутність закоханого юного серця, потаємним флюїдам якого не відповів би хіба камінь. Темперамент, посилений магнетичним впливом повного місяця, – тільки він, оцей іспанський