Донна Анна. Леся Романчук

романи, які стають ганьбою роду і ховають винуватця довіку в камені замкової в’язниці, а саму матрону – в башті замку чи у монастирі. В романи, які залишаються на століття здобутком нащадків у піснях менестрелів.

      Анна не мусила силувати душі. Їй не бракувало ні любові, ні ніжності, ні тілесних утіх. Усі тонкощі любові земної і небесної отримала її душенька і тілечко в обіймах коханого чоловіка. І все ж чогось, мабуть, бракувало…

      В усіх розкошах заможного і ситого життя у замку була одна хиба – бракувало різноманітності. Нудьга, нудьга, нудьга. Постійно одні й ті самі обличчя, люди, слова. Ті самі стіни, дерева, навіть квіти. І люди ті самісінькі. Ще не встигнеш запитати, як уже знаєш, що, яким тоном і коли отримаєш у відповідь. Інколи Анна здавалася собі замурованою в кам’яному мішку. Так хотілося свіжого повітря, свіжих відчуттів, інших людей. Саме на людей, на спілкування і відчувала найбільший голод душа. Коло наближених, тих, із ким спілкуватися дозволено етикетом, правилами, звичаєм, вичерпувалося кількома слугами і дуеньями – ото й усе. Герцогині, іспанській ґрандесі, сеньйорі не вільно розмовляти аби з ким. До двору, до столиць – старої, Толедо, і нової, Мадрида – Хуанові шлях закритий. Ще надто свіжа пам’ять про його криваві подвиги, надто багато ображених, із багатьма довколишніми сеньйорами стосунки напружені через оті ж колишні подвиги – не так багато в Іспанії людей, яких не зачепила крилом чорна слава дона Хуана. У гості їх запрошували рідко – хіба дон Ортадо. Ще іноді до замку заїздили музиканти чи актори, знаючи, що тут їх очікує теплий і щедрий прийом донни Анни і дуже холодний – самого герцога. А загалом – нудьга…

      Мабуть, якби по замку бігало троє чи четверо малят, як в усіх інших родинах, господині не довелося б нудьгувати. Вагітність і пологи – також свого роду розвага.

      Вагітності, дитинки – ось чого просила, молила, благала в Бога і душею, і тілом, і всіма помислами Анна. Дитини! Сина. Чи бодай дочки. Щоб відчути себе плідною, а відтак – сильною, повноцінною, справжньою. Щоб позбутися цього гнітючого відчуття провини перед чоловіком, перед родичами його і своїми, перед кожною щонаймізернішою покоївкою. Адже тут, у замку, неподалік від їхніх із Хуаном покоїв, стоять зачиненими три кімнати для дітей. В одній – старовинна колисочка, зроблена невідомим майстром, певно, ще для Хуанового прадіда. У ній колисали всіх Каррено – і діда, і батька, і самого маленького Хуана. Укрита білим полотном, вона терпляче чекає, коли ж цю мертву кімнату ретельно приберуть, коли загуде полум’я в каміні, коли янголи на розмальованій сто років тому стелі почують, нарешті, колискову для маленького герцога Каррено де ла Торре. Мовчазний докір цієї порожньої і німої кімнати переслідував Анну вже кілька років, відтоді, як вона замислилася над суворим – чому?

      Чому вона, така молода і квітуча, така міцна і здорова, не має дітей? Це ж так просто! Он летить метелик. Десь отам, у кущі шипшини, він зустріне свою пару, обійме її крилами, закружляє у ніжному, сонячному танці – і пустить світом іще таких самих, як він, із таким самим жовто-синім