Донна Анна. Леся Романчук

Перший бій – і перша рана! – схвилювався батько, дон Раміро, який очолював охорону герцога.

      – Допоможіть йому! Сюди, в карету, Енріко! – В голосі Анни вчувалося стільки материнських, ніжних, медових нот, що біль від рани, мало відчутний у запалі бою, перетворився для Енріко на джерело насолоди. – Допоможіть йому!

      – Навіщо? – звів брову молодий лейтенант, якому така пропозиція видавалася ганебною.

      Він стрибнув із сідла, описавши майже акробатичне коло, і тільки трохи прикусив губу, бо рука таки відгукнулася болем. Зате потім Енріко тричі поблагословив і розбійника, і його ножа, і рану, неглибоку, та болючу, бо завдяки цій рані та крові, що текла з неї на диво рясно, він отримав усі насолоди, про які досі не міг і мріяти.

      – Допоможіть йому зняти мундир, доньє Паоло! Обережніш…

      Його новий, акуратно вичищений, та вже забарвлений першою кров’ю мундир знято. Теплий літній вітерець приємно освіжив тіло під вогкою від поту короткої сутички сорочкою. Ось її обережні пальчики відкотили рукав сорочки… ось витерли кров навколо… ось перев’язали рану власною хусточкою, облямованою дорогим брюссельським мереживом. Хусточкою, що пахне нею…

      – Ваша світлосте, дозвольте мені, – запропонувала свої послуги донья Паола, що почувалася тут зайвою.

      – Не заважайте. Кодекс честі іспанської ґрандеси дозволяє дамі перев’язувати руку, поранену в бою за її життя!

      «Що ж, усе розгортається не тільки за планом, а навіть краще», – усміхнувся у вуса дон Хуан де Каррено.

      – Залишайтеся в кареті, доне Енріко, ви втратили багато крові. Ваша рука потребує спокою.

      – Ваше світлосте, я почуваюся цілком добре. Дозвольте одягти мундир і зайняти своє місце на чолі охорони!

      Герцог тільки усміхнувся і накивав пальцем, забороняючи.

      – Ви можете пишатися сином, доне Раміро! Стільки запалу, стільки пристрасті! І чудова підготовка. Що ж, сьогодні це були розбійники, а завтра – вороги корони. Сподіваюся, у вас буде ще не один привід для гордощів!

      Пишатися сином… О, це саме те, чого йому хотілося б якнайбільше. Пишатися сином – от сенс життя кожного іспанця! Адже дон Раміро лише на кілька років старший за нього, Хуана. А його сини – вже офіцери… Старші не раз брали участь у боях, у війні з Англією, Франциско навіть відзначений самим королем Карлом, а Фернандо був поранений.

      Сина! Сина! За всяку ціну сина! Хуан заскреготів зубами. Нехай зараз цей хлопчик мліє в кареті й пускає слину від присутності Анни поруч, нехай вона ніжно тримає його за поранену руку, почасти з християнського милосердя, почасти з жіночої цікавості. Зовсім скоро між ними пробіжить іскра іншої цікавості. Пробіжить, або він нічого в жінках не тямить! Пробіжить, або він не дон Хуан!

      Сина. Сина!!!

      Карету тихо гойдало. Анна сиділа поруч з Енріко і почувалася не зовсім зручно. Вона відчувала поруч його туге, налите силою молодості та щоденного військового гарту плече, її стегно крізь оксамит верхньої спідниці й атлас нижньої