Донна Анна. Леся Романчук

і які лагідні… Як просто все, як бажано, як необхідно… Іще крок і…

      Лише за хвилю до того, як мав упасти останній, уже нічим не захищений бастіон, Анна зрозуміла, що не може… Як складно це, як небезпечно, як гірко… Як не хочеться повертатися у світ без його ніжності, і як небезпечно залишатися іще бодай на мить у його світі всепроникних рук, вуст, у світі двоєдиного тіла, що от-от з’єднається крицевим місточком його міці з полум’яним виром рідкого вогню в осерді її жадання… Іще хвилина – і вороття не буде…

      Ні… Ні… Так… Так! О ні…

      – Енріко, відпусти мене, бо я гукну Паолу. Я не хочу. Чуєш, я – не хочу!

      Та стримати розпаленого хлопця було несила, він цілував її груди, не тямлячись від жадання, не слухаючи, не розуміючи…

      – Енріко, я не хочу. Навіть герцог ніколи не чинив цього супроти моєї волі!

      Ім’я герцога, вимовлене у таку мить, коли всі слова видаються зайвими, витверезило закоханого. Витверезило раптово, немов коня, що мчить учвал, не розбираючи дороги.

      – Пробачте, моя пані. Я нічого й ніколи не чинитиму супроти волі вашої світлості. Даруйте мені це божевілля.

      Сорочка, слухняна, навчена правил, повернулася на звичне місце, ховаючи у своїй напівпрозорості щойно відвойовані пристрастю у цноти скарби.

      Анна поволі приходила до тями.

      Енріко шукав опертя у світі реальному, куди його раптово повернула з півдороги до раю частка «не»… Шукав і не знаходив… Його груди здіймалися у глибокому вирізі сорочки, його шкіра, ніжно-оксамитова, вкрита ще не волоссям, а ледь темним пухом, вабила долоні й вуста, його руки, такі ніжні й вправні, кликали до продовження дикого, всепожираючого божевілля у полум’ї повного місяця, його очі вгадували під тонким мусліном обриси кінцевої, потаємної мети, щоб бодай побачити, як не відчути… Анна глухо застогнала, краючись між жаданням серця й тіла і обов’язком. Жадання, помножене на сяйво безсоромного місяця, не давало стулити колін. Обов’язок змушував прикрити груди бодай руками.

      Вона прикрила їх. Його руками.

      Анна вже не була певна, що зможе відпустити його. Та Енріко переміг себе першим.

      – Я прийду тоді, коли ви мене покличете, моя пані. Якщо для цього потрібно буде чекати все життя, я чекатиму.

      Він легко перекинув струнке молоде тіло через огорожу балкона і зник у темряві саду.

      Анна підняла з килима пеньюар, загорнулася у нього, знайшла у собі сили дочвалати до ліжка і впасти долілиць упоперек.

      Дорога від Толедо, знайома, давно вивчена, видавалася Хуанові нескінченно довгою. Він не знаходив собі місця. Лютував без причини, кидався з лайкою на солдатів охорони, чомусь лихий був на дона Раміро.

      Що ближче дім, то дужче палило його запитання: встигли чи ні? Сталося чи ні?

      Йому здавалося, що він одразу дізнається, чи сталося те, що так ретельно готував, чи відбулося це необхідне для народження сина таїнство.

      Анна не вміє брехати. Її очі скажуть одразу. А цей дурник Енріко? Він також, наївний, не зможе приховати своїх почуттів.

      – Доне Раміро, пошліть когось із людей