Донна Анна. Леся Романчук

собі з неї достойну супутницю мандрів країною кохання.

      Пещена тілом і ніжена духом жінка не потребувала інших утіх. Мабуть, не було в усій Іспанії чоловіка, який зумів би дорівнятися до Хуана! До такого треба визріти, дорости, зрозуміти, вивчитися. А чоловіки цієї країни і цього часу радше віддавалися утіхам поза сім’єю, десь там, де вільно й солодко, а сіренькій самочці з доброї родини дарували сухе й холодне виконання подружнього обов’язку. А ще дарували дітей. Дітей. Багато дітей!

      Чому? Чому їхні з Хуаном п’янкі, солодкі ночі не дарують плоду?

      Може, занадто солодкі?

      Може, отой мед під його язиком розчиняє її силу до зачаття?

      Може, отой чорний гріх їхньої першої зустрічі, гріх перед Командором, перед його пам’яттю, перед його гранітним втіленням, і стоїть між ними, знесилюючи сім’я і знебарвлюючи кров роду де Каррено?

      Заглиблена в такі невеселі думки, Анна спіткнулася об камінь на дорозі й мусила спертися на руку супутника, який, на щастя, підхопив її під лікоть.

      – Даруйте мені мою незграбність, пані, я мусив би бути уважнішим! – аж почервонів Енріко.

      – Ні, Енріко, це я винна, замислилася і мало не впала.

      – Моя пані, ваша безпека – мій обов’язок.

      Вона назвала його на ім’я! Яке щастя! Йому хотілося щебетати отак, як ранковий жайвір, дзвінко й радісно. Вона назвала його на ім’я, вона спирається на його руку, вона потребує його допомоги, вона отут, поруч!

      Відкрита частина шляху закінчувалася, дорога пірнала під зелене склепіння густого прохолодного лісу.

      – Ваша світлосте, чи не завгодно буде вам сісти в карету? Мій командир і батько вимагає, щоб у лісі охорона була посиленою. Останнім часом з’явилися чутки про напади на подорожніх. Кажуть, якісь розбійники…

      – Та що ви, Енріко, хіба може нам на наших землях загрожувати якась небезпека? Розбійники, напади – це десь далеко, я не вірю, що з нами може трапитися щось лихе. Та ще й з такою охороною! – усміхнулася Анна, проте слухняно зайняла своє місце в кареті, знову спершись на руку молодого офіцера, яку він не вкрив чомусь цього разу плащем.

      Пересторога не була ні марною, ані надмірною. Не минуло й кількох хвилин, як, немов у відповідь на ці слова герцогині, в лісі почувся свист, вигуки, забрязкотіла зброя і з дерев посипалися люди з голодним блиском в очах. Їх було п’ятеро чи шестеро, та раптовість нападу і гучний молодецький посвист, яким вони намагалися злякати охорону та пасажирів карети, додавали їм сили. Один із розбійників, котрий стрибнув із розлогого дуба просто на спину першого із запряжених цугом коней, зупинив карету.

      – О моя пані! – скрикнула Паола, дуенья донни Анни, що сиділа навпроти неї. Літня жінка, в міру сувора і без міри балакуча, не відзначалася хоробрістю навіть у межах, посильних для іспанки її віку. – Вони уб’ють нас! Свята Мадонно, оборони наші душі!

      Вона закрила повновиде обличчя руками й зашепотіла молитву, раз по раз осіняючи себе