Донна Анна. Леся Романчук

Енріко? – одразу насторожився Хуан.

      – Чи не можеш ти перевести його в якийсь із наших гарнізонів? В інший замок?

      – Чому? Він не виконував своїх обов’язків? Чи був нечемний з тобою? Що трапилося, розкажи мені, Анно?

      – Не хвилюйся так, нічого не трапилося, зовсім нічого. Він зразково чемний, зовсім не грубий, як інші офіцери. І добре керував залогою. Він поводився цілком достойно, але мені здається… Мені здається, милий, що він… Я навіть не знаю… Що він закоханий у мене. А це неприємно для мене і небезпечно для нього.

      – Неприємно? Уперше чую, що жінці неприємно, коли у неї закохуються! І небезпечно? Чому? – голосно засміявся Хуан. – Чим, скажи мені, небезпечно?

      – Як це – чим, Хуане? Якщо молодий закоханий дворянин перебуває так близько від дружини свого пана, дивиться на неї такими пристрасними очима, хіба це не уймає йому честі?

      – Честі? Зовсім ні! – покривив душею Хуан. – Скоріш навпаки, якщо молодий дворянин перебуває так близько від моєї чарівної дружини і не закохується в неї, я можу розсердитися!

      – Не розумію… Ще торік ти, не роздумуючи, викликав на дуель дона Родріго за один тільки сміливий погляд на мене!

      – Дон Родріго – старий потворний розпусник! Навіть один його брудний погляд ображає гідність моєї дружини.

      – А закоханий хлопчик не ображає?

      – Ні, не ображає. І годі про це. Я стомився і хочу спати.

      Хуанова широка спина немов стіною затулила її від вікна. А під вікном, вона відчувала, стоїть він. І дивиться на вікно її спальні. Дивиться, уявляючи картини їхнього кохання. Дивиться, переживаючи всі муки пекла. О світлий, радісний хлопчик!

      Анні, попри усі труди подружнього ложа, чомусь захотілося вибігти просто отак, голою, на балкон, підставити його поглядові себе, своє виточене, гнучке, струнке, майже дівоче, не торкнуте іще материнством тіло. Хотілося завмерти під цим поглядом, обертатися, вигинатися, відчувати його усім єством, простягати руки, щоб він торкнувся усіх найпотаємніших западин… Аж застогнала, згадавши його долоні на своїх грудях… ні, та вона збожеволіла! Тепер, у подружньому ліжку, після ночі кохання, коли все тіло аж горить від Хуанових пестощів, коли у животі – легко, аж хочеться літати, а між стегнами – натруджено щемить, вона, розпусна, негідна, розбещена жінка, думає про іншого!

      Ні, Хуан повинен кудись його перевести, подалі від замку, подалі від неї, інакше біди не минути. Якщо вже й тепер, після досконалих подружніх пестощів, вона думає про Енріко, це – хвороба. Згинь, маро, мини!

      Ранок тепер був для Хуана найважчою порою дня. Підвестися з ліжка, розправити стільки разів зранене, бите, калічене тіло – мука. Суглоби скрипіли, як старе дерево у бурю. Затерплі за ніч м’язи погано слухалися. Голова боліла, нагадуючи про добрий десяток непоганих ударів, які їй, бідолашній, колись довелося витримати на війнах і дуелях. Ні, марно Анна запевняє, що він усе такий же сильний. Зовсім ні. Просто не любить скаржитися. А роки беруть своє. Колись він був невтомним, і прокидався вранці після трудів кохання таким же свіжим