Химерниця. Олена Печорна

звичайно, але не постійно ж. Бо син. А тепер, як прорвало. Поїхав Ігор у Київ – і все, скінчилось її раювання. Ніби ж і радіти треба, що вчиться синок, що мрію свою вхопив за хвоста, а душа болить, ой болить, і за сина, і за чоловіка. За чоловіка – криком кричить. Оце воно щастя чорно-біле. Невже у всіх людей таке? Тут радієш, а тут мучишся?

      – Кру-кру!!!

      Жінка підвела голову, сторожко примружила очі. Високо-високо, над сосновими кронами, кружляла цятка й каркала, немов сповіщала, що гості в лісі. Еге, тобто вона, Оксана, гостя. Шурхіт вуха нашорошив і пирхнув.

      – Ш-ш-ш, хороший мій. Тихше. Не подобається тобі? І мені не подобається. Розкричався. І без каркання вдавитись хочеться.

      Оксана до коня говорить, а у самої мурахи по спині туди-сюди. Бр-р-р. Недарма. Ой недарма видиво таке на її голову. І куди вона їде? Чого? А головне, до кого? От звідки ця дівчина взялася? Га? Вже скільки років минуло, як приблудилась, а досі ніхто про дівку нічого не знає. Правду людоньки кажуть, що дика. Он крука приручила. Оксана ще й не вірила, відмахувалась, мовляв, вигадаєте таке. А тепер бачить, що правда, бо летить птах попереду воза, рівненько летить, мов веде. Господи, а довго ще? Бо страху набереться – ніч не спатиме.

      Давно ж вона у баби Марусі була, вже й призабула коли. Років з сім, мабуть. Все не до того, крутиться-вертиться. Хіба до гостин? А тепер спробуй розбери – туди чи не туди. Добре, що хоч Шурхіт упевнено йде. Дівчата ж на ньому їздили, коли – як його там? – Носа… Тьху ти! Перебийноса забирали від химерниці. Ох і розмов було! Олексій дак і матюкався, як про мера чув. І правильно. Носить їх нечистий до відьом. Краще б працювали.

      І тут раптом кінь став, як укопаний. Жінка ледве сторчака не вилетіла з воза.

      – Шурхоте, ти чого?

      Озирнулась і рота роззявила від здивування: треба ж, як заросло все, не одразу й пізнала. Якби не галявинка поперед хатини, то й не помітила б людського житла. А який будиночок був! Найкраще дерево. Міць. Здавалось, віки стоятиме, а ні, час поборов, ото проковтне ліс хату – не знатимуть, чи й була… Крук, як підтвердив, закричав востаннє й зник у сосновій гущавині, що в стіну пірнув. Та ну його, ще привидиться уночі харцизник крилатий, а Оксані треба скорше додому вертатися.

      – Агов! Є хто живий?

      Тиша. Нема нікого, чи що? Прочинила двері, увійшла до сіней, а у самої відчуття, що от-от хустина баби Марусі замиготить.

      – Агов…

      Не відповідають. Може, справді щось із дівкою сталося? Рвучко відчинила двері й вже на порозі відчула, як запахло тістом. Юна господиня стояла спиною і місила тісто у дерев’яній діжі. Оксана аж отетеріла від несподіванки. Бач, хазяйка.

      – Доброго здоров’ячка. Що це ти, дитино, затіяла?

      Дівча озирнулось, підв’язане хусткою білою, здмухнуло борошно з чола, й невагома хмаринка закружляла довкола засмаглого личка. Красуня. Очиська – що ніч.

      – Хліб.

      Оксана розгубилась остаточно. Вона паску раз на рік пече, а оце мале хліб замішує:

      – Так його ж у магазин