Химерниця. Олена Печорна

витримує дві хвилини, а потім жадібно ковтає повітря. Прокляття. Перший удар зароджується на рівні сонячного сплетіння:

      – Алекс…

      – Нікогда нє говорі мнє, что любовь может ісчерпаться… – А…

      Друга хвиля тіпає дужче. Руся щосили хапається за бильце ліжка й хрипить. Тільки не зараз… Батько має прилетіти завтра… Лише завтра.

      – Любовь вєчна.

      Третя віхола упіймала й закрутила нею, мов безпомічною пір’їнкою. Хвору підкидає, смикає, скручує, а кашель громовицею б’є у стіни та стелю.

      – Боже мой! Руслана!!!

      Алекс опиняється поруч, тисне на кнопку екстреного виклику й намагається убезпечити Русю від травмування, але все дарма. Дівчина вивертається й хапає доглядальницю за руки з такою силою, що починають хрустіти кісточки пальців.

      – Сєйчас… Руся, сєйчас.

      До палати вбігають люди. Вони щось вводять, оглядають й говорять швидко-швидко, їх годі зрозуміти. Руся бачить лише окремі частини їхніх тіл: то очі над нею, то руки, то напис на бейджику. Їй робиться страшно…

      – Бать…

      Алекс схиляється нижче, вслухається, а зрозумівши, шепоче своє фірмове:

      – Окєй. Он прієдєт скоро. Потєрпі. Ну. Хорошая, потєрпі.

      Але терпіти бракує сил. Руся відчуває, як хитаються стіни, а стеля почина танцювати. Музика…

      – Виключітє тєлєвізор!

      Ні! Вона мотає головою. Ні, ні, ні! Не вимикайте! Залиште… Хай співає… Це ж Грегорі Ламаршаль…

      Через півгодини змучена Алекс стояла в коридорі й пошепки повідомляла комусь по той бік мобільного зв’язку:

      – Всьо очєнь плохо. Очєнь.

      Від хвилювання жінка навіть почала говорити ламаною українською:

      – З вамі… не можна. К вам не додзвониться. Помошник дав єтот номер. Де ви? Руся… она поміраєт.

      Замість слів було чути дзижчання, ніби хтось впивався зубами в метал.

      – Не чую… Я нічого не чую!!!

      – Прилітайте! Бістро! Очєнь бістро.

      – Що з Русею?! Я буду. Чуєте? Дуже скоро буду. Передайте їй, що тато прилетить.

      Жінка активно кивала, ніби він міг те бачити, і знову й знову повторювала оте своє «бістро», не розуміючи, що той, кого це стосувалося, зараз у прямому сенсі випилюється з автомобіля.

      На широкій смузі, де навіть натяк на аварійність був відсутній, автомобіль Миколи Петровича розбився, як кажуть, ущент. Хлопці з МЧС старались як могли, проте дороге залізо уперто відмовлялося випускати власника і водія з пастки.

      – З вами точно все добре? Миколо Петровичу, руки-ноги як?

      Він матюкався. Крив такою лайкою, що пацани розуміли – абзац, якщо негайно не випиляють начальство з авто, то він зробить з ними те, що швидкість та відбійник заподіяли «лексусу».

      – Якого дідька, Васильовичу! Мать твою перемать! Куди ти дивився?

      Але бідоласі було не до того. З пораненої ноги невпинно стікала кров прямісінько у черевик. Пляма розповзалась, ширилась, лисина вкривалась холодним потом, а її переляканий власник безупинно хрестився.

      – Та