Химерниця. Олена Печорна

почухав кучеряву голову й видав:

      – Чуєш, якщо справа в грошах, дак я дам. Не все спустив на лікування.

      Петрович мовчки зиркнув з-під насуплених брів. Добре, підкине Радко грошенят, воно й зрозуміло: хто ще його ловелаську дупу в цьому місті прикриватиме, як не свої? А далі що?

      – Чуєш, Ваньок… А ти на своїх скільки вбухав? Рахував? Клініки закордонні. Методи прогресивні. Допомогло воно? Га? Обидві лежать – не піднімеш.

      Дарма він це бовкнув, Радка пересмикнуло й зразу ж до дверей хитнуло – тільки грюкнуло за ним. До кімнати увірвався легкий нічний протяг і миттєво вгруз у тютюновій завісі.

      Петрович відчував, що перебрав – і не лише з Радченком. Андрійовича, приміром, ледь зі світу не зжив після приїзду німців. Угоду про співпрацю, бачте, зірвав. Ну-ну. Сам же винуватий. Кругом. А тут ще й нічка, твою дивізію. Руська ледь не задихнулася. Хіба тут нормальним будеш?

      – Дарма ти так… Він допомогти хотів.

      Наче лезо встромили – й крутять ним, вертять, душу намотують.

      – Хіба я дитяті своєму допомогти відмовляюсь? Скажи – як? Ану? Я послухаю. Медицина ваша, Гришо, дірка від бублика! Дуля. Коли за бугром не допомогли, то у нас стовідсотково загублять. Ет! Треба везти Руську в Джерельне.

      – Куди? – Федорченко шоковано витріщився.

      – До відьми.

      – Ти серйозно? Оце у ліс попреш дитину? А коли задихатись почне чи кровотеча, не дай Боже? Шептати будеш? Чи настоянку з мухоморів накрапаєш? Ні. Ти, звичайно, батько. Нема питань. Але, браток, подумай. Мутиво якесь.

      На цих словах відчинились двері й до кімнати просунувся Васильович зі свіжим горем на плечах, бо Петрович зопалу розтривожив. Спершу дружина номер один (Васильович її жартома називав «моя стара») обрадувала діагнозом – онкологія. Ваньок навіть свою «нову» закинув, лікував Лідку як міг. Ні грошей, ні зв’язків не пошкодував, усіх догори дриґом поставив, мотався по закордонах, діагноз вивчив – районним лікарям і не снилось, а нічого не допомогло. Зачахла Лідок. Царство Небесне. Тиха була жіночка, як Божий день. І померла тихо. З наркозу після видалення нирки так і не вийшла. Певно, серце. Радченко себе винив довго, запив по-чорному. Мовляв, загуляв і дружину не вберіг. А вона ж – як-не-як – матір єдиного сина. Потім взагалі – кіно. «Нова» Лідочка (друзяки гиготіли, що він їх за ім’ям вибирав) заявила, так, значить, і так, якісь дивні симптомчики. Ваньок і дня не чекав, зразу ж по клініках, а там – як обухом по голові. Діагноз – один в один, і навіть пухлина на тій самій лівій нирці, й прогресує, як скажена. Радко, бідолаха, з котушок злетів: витратив стільки, що страшно уявити. Правда, «нова» Лідочка з наркозу вийшла, ніби й нічого, а на третій день уві сні серце спинилось. І от. Їхній гультяй – двічі вдівець. Відволікти б якось, а тут у Петровича з Руською схожа історія.

      Прокурор Федорченко зітхнув:

      – Ваньок, може, хоч ти йому клепки на місце вставиш? Га? Уяви, Петрович Руську до відьми везти зібрався. В ліс.

      Але Радко мовчав. Хлюпнув собі віскі у порожній келих, випив, а потім як гепне кулаком об