Химерниця. Олена Печорна

помилку. І якби не вона, Руслана, тобто її поява на світ, усе могло скластись інакше.

      – Мовчи! Можеш навіть рота не відкривати. Про сім’ю я дбаю? Я! Тому я буду рішати… Що ти узагалі тямиш, блоха книжкова! Глянь на себе, ану, роздивись. Бачиш, пусте місце… Ото ти і є! Що? Крапельки знов крапаєш? Давай-давай, ковтай свої антидепресанти… Чокнута! І щоб дити ні мізки не сміла промивати казочками своїми! А то ще, не дай Боже, і вона в матусю вдасться, дурдом буде, а не хата.

      Батькові не варто було турбуватися: від мами у двоповерховому котеджі на околиці міста майже нічого й не лишилося… якось одразу. Хоч би щось… Натомість Руся й досі, хоч минуло два роки, а якщо бути точною – двадцять три місяці й два дні, боїться підходити до сірої будівлі з табличкою «Міська бібліотека», бо якщо зважитись і потягнути на себе масивну металеву ручку, то можна відчути мамин запах… А якщо заплющити очі, почуються її кроки між стелажами, а потім буде тихе і лагідне «Ваше замовлення виконано». Так дивно, ніби мама нарешті змогла самостійно обрати, де оселити пам’ять… про себе…

      На похороні, до речі, ніхто з маминих колег до батька так і не підійшов, з’юрмились осторонь, а Марія Петрівна з відділу комплектування раз по раз відмахувалася від шикання колег, протирала грубезні скельця окулярів і голосно схлипувала:

      – Одмучилось сонечко наше… І не треба мені рота затуляти, не треба. Мені боятись нічого, виженуть, до мами в сусідній район поїду. А він хай послухає… А то начальник великий, так і всьо? Вона ж через нього, паскуду, снодійне жменями ковтала, спокою шукала. От і успокоїв…

      – Та цитьте ви. Покійниця, кажуть, поплутала й двічі ударну дозу випила… Ніби розлад якийсь був… Депресія…

      – Еге ж бо… Трохи тю-тю… та й по всьому.

      Руся затискає вуха, відганяючи настирливі голоси, хоче розкрити ковдру, відкинути її якнайдалі, щоб не пекло в грудях, не мучило так нестерпно, однак тієї ж миті наштовхується на «обережний» погляд поверх окулярів – Ніна Василівна.

      – Тобі погано?

      – Ні… – і одразу ж під ковдру. Краще б Алекс була. Правда. Вона принаймні переконувала, що все окей. Ясно, що ніяке воно не «окей», але ж не «погано», а ця… Ніну Василівну батько «виписав» зі столиці ще до їх повернення в Україну – керувався рекомендаціями: жінка начебто виходжувала пацієнтів зі схожою «клінічною картиною». От тільки це – навряд, з таким настроєм хом’ячок і той здохнув би… від туги.

      – Руслана, якщо тобі стане гірше, дай знати. Домовились?

      Ну от, будь ласка, а гірше ніби ж бути не могло. Руся заплющує очі й намагається зосередитися на плямах, цятках і блиманні – це її персональний космос. Нещодавно дівчина десь прочитала, що відкритий космос пахне горілим м’ясом, розпеченим металом і зварювальним димом. Що ж… і тут Русьці «пощастило», бо окрім шмарклів і сліз, нічого не вловлює… Хіба страх…

      Кажуть, коли людина втрачає розум, вона не усвідомлює своєї хвороби… Неправда. Руська одразу відчула… щось не так, але їй було настільки погано, ніби нутрощі вивертало назовні, удруге вона відмахнулась