Химерниця. Олена Печорна

у вікно.

      – Збирайтесь. Час.

      Чоловік і собі подивився. Встиг помітити недопалок свічки на облущеному підвіконні, а потім нічогісінько збагнути не міг.

      З-за сосен спершу з’явився чорний кінь, за ним – віз, а на возі баби у хустках, що квітки барвисті. Між квіток, по вуха в сіні, колихався його персональний водій Васильович і хвацько підкручував вуса, пускаючи бісики то одній молодиці, то другій. Жіноцтво цвіло й пахло, ледь пісень не співало… весільних.

      – Нінко, гальмуй.

      Пишногруда Нінка вчепилась у віжки:

      – Тпру-у-у, Шурхіт. Приїхали.

      Васильович усміхався і, певно, вже й думати забув, куди їхав, за ким, нащо. Його ідилію порушила друга квіточка Галька:

      – Ось де Шептулиха жила, бачте? А теперечки дівка тут господарює. Тільки… глядіть, дивна вона, чудна.

      Васильович сопів, роздивляючись хатину, що гриба-поганку.

      – А тут жити можна?

      Нінка шкірила рівні рядочки зубів:

      – Отож. Ні світла, ні газу. Дев’ятнадцяте століття.

      – А… звуть як химерницю вашу?

      – Яка ж вона наша? Дика дівка. Інгою кличуть. А прізвища, їй-богу, не знаю. Галько, а ти?

      – Еге. Та вона ж приблуда. Не з наших. Звідки? Це хіба у сільського голови спитати. Томка, здається, персональними даними цікавилась.

      – Кру-кру!!!

      Жінки, мов за командою, позадирали голови, а Васильович сплюнув у свіжу калюжу:

      – Знову він. Крук цей.

      – Еге. Аж мороз шкірою.

      – Свят! Свят! Свят! Захисти і помилуй від нечисті.

      – Здоровенькі були, тітко Галю. І вам, Ніно, не хворіти.

      Жінки з переляку ледве з воза не зіскочили.

      – І тобі день добрий.

      – Інго, теє… Ми у справі. До тебе цієї ночі подорожній не прибився часом? Важний мужчина. Аж із Городового.

      Дівчина всміхалась:

      – Еге. Але на возі он гарніший качається. Нащо вам мій?

      Галька сопла під носа:

      – Отож… Попереджали ми, що чудна дівка. Ось вам і маєш…

      Інга підійшла ближче, торкнулась густої гриви коня, і той вдоволено захрипів у крихітну долоньку. Васильович тим часом намагався з воза зіскочити, а дівча зиркнуло на нього з-під чорних брів й прошепотіло-виспівало:

      – Тобі кермо треба кинути. Стережись заліза.

      Заблимав і голову в плечі увібрав з несподіванки.

      – А онуку перекажи, щоб з травичкою зав’язував. Бо ніхто не порятує. Ні гроші, ні зв’язки твої. Згине хлопець.

      Васильович ще глибше у віз пірнув, за сіном й не видко бідолахи. Якби не баби, то хтозна, щоб та відьма йому заподіяла, та жіноцтво встряло вчасно:

      – Інго, ти кажи, де гостя поділа.

      – Еге.

      Дівчина стенула плечима, і бабка у волоссі сонячні зайчики пустила ледь не на все подвір’я. Чи ж бо галявину? Бо яке в лісі подвір’я? Загорожі й тієї нема.

      – Снідає гість ваш. Заходьте.

      Захитали головами:

      – Сама клич.

      – Еге. Чого ми по чужих хатах вештатися будемо?

      Інга в долоні сплеснула, а з верховіття каменем упав птах, залопотів, вітер здійняв і на плече всівся.

      – Кру-кру…

      – Та