Химерниця. Олена Печорна

окаянні. Бач, і людського ока не бояться. А воно потім діткам розплачуватися. Ну і ну.

      Охоронець Василь вийшов покурити на двір, чує «бу-бу-бу», вуха протер, прислухався, та ні, бубонить хтось. Визирнув – бабця стоїть, мружиться.

      – Тобі чого?

      – Мені до Русланки.

      – Кого?

      – Тьху ти… Русланку побачити хочу. Дочку хазяїна.

      – А… Чого?

      Стара стримувала себе як могла, правдоньку на язиці припинаючи, бо цей сич, чого доброго, може і не пустити.

      – Хворіє дитина. Провідати хочу, синку. Яблучок передати.

      Кліпнув рудими віями і як зарегоче:

      – Яблучок… Ти, бабо, з них сушки зроби. І пий узвар. А малій фруктів навезли – індєйці б від заздрості луснули.

      – Та я побачити її хочу.

      – Ще чого. Це тобі не мавзолей. Хазяїн без того дикий. А ще як баби всякі почнуть туди-сюди сновигати, взагалі кирдик буде. По-хорошому кажу, чеши звідси, доки ціла.

      Стара глянула на яблука в лозовому кошику, перевела очі на височезні ворота з гостряками, зітхнула, головою хитнувши:

      – Так і пропаде дитятко, прости мене Господи. Слухай, ти хоч передай їй, що баба Надя приходила. Га? Не забудеш? Так і скажеш, баба Надя.

      Чолов’яга шкірив вставні зуби:

      – Еге.

      Гостя сплюнула собі під ноги, розвернулась і пошкутильгала у самісінький кінець вулиці. Ще й лаяла себе всю дорогу, що ціпок не взяла. Іч, молодицею схотіла бути. Стара вже, як світ, а дурна. Знала ж, що цим скінчиться, а все одно поперлась і яблук прихопила з саду домашнього. Тягне їх тепер, руки обриваються. А що той гусак казав? Сушки насушити й узвари пити?

      – Та щоб вам одну сушку і їсти, гаспиди проклятущі! – і як жбурне кошика.

      Яблука покотились по рівнесенькому, новісінькому асфальті, що намисто розірване. Схлипнула стара, кошика підняла й ледве-ледве почвалала туди, де остання «людська» хата залишилась. Мабуть, і тієї б уже давно не було, якби не в самому кінці, глушина-глушиною, далі – самі зарості. До того ж нема куди бабі Наді звідси їхати, а головне – нема для кого земельку продавати. Еге. Землицю, де увесь вік віджила, як усі люди, а тепер, на схилі літ, багачкою зробилась несусвітньою. Хай би воно їм запалося. Іч, повибудовували. Як його? Котеджі. Засранці! Нема серед них людей. Покійна Лілечка хіба… з донечкою Русланкою. Ті завжди віталися. Не гидували старою. Зупиняться, погомонять, у гості на чай запросять. Вона й ходила, стара тетеря, бо сама ж як палець… А що – хіба не можна сходити? Можна. От і ходила, доки було до кого… Бо як не стало Лілечки… сонечка ясного… все й обірвалось. Дівчинка сиротиною лишилась. Саме-самісіньке. Ох, і тужила за мамою Руся. То лише їм не видко було, а баба Надя бачила. Все бачила. Бо й через паркан двометровий біду розгледиш, коли біда. Спинилась стара. Озирнулась востаннє. Двоповерховий будинок підсвічувався й здавався ще вищим, аніж був насправді. Іч, до неба тягнеться. Перехрестилась. Зітхнула.

      – Убережи Господи… бідолашне дитятко твоє.

* * *

      – Ти