Сонячне коло. Марина и Сергей Дяченко

важка в навчанні, але в неї прекрасний голос. Походить із моря, як усі ці черепашки на стелажі, але ці, маленькі, зберігають музику. А сопілка, теж черепашка, тільки величезна, – сопілка здатна її створювати.

      Химерна спіраль, зсередини піщано-біла, зовні кармінова із сірими та сизими вкрапленнями. Кістяний мундштук. Ряд отворів уздовж завитка – великих і малих. Щоразу, коли Іріс дивилася на це чудо, її обличчя ставало на мить дурнувато-мрійливим. Щоразу вона запитувала себе: хто з нас справжній музикант – я чи моя сопілка?

      У ту ж секунду вона згадала про Лору з дітьми і перестала всміхатися. Чи добре з ними поводяться, чи не погрожують, чи не залякують? І найголовніше – як я зможу їм допомогти?!

      Вона торкнулася губами кістяного мундштука, пальці лягли на отвори. Сопілка зазвучала; це не був ідеальний звук, у ньому чулося нерівне дихання, напруження та страх, але це була її музика. І, як завжди, музика надала їй сил. Можливо, не всі шляхи до порятунку закриті.

      Регент пише, що стрільця «знешкоджено». Убито? Значить, варта не дала йому втекти… Але подумайте, вбивця в самому серці палацу, поряд із покоями імператора – це, мабуть, і є та сама зрада, якої лорд-регент весь час боїться. Ще б якась частка секунди…

      Вона опустилася на октаву нижче. Частка секунди там, на балконі, й Іріс усе б виклала регенту, зізналася, що вона шпигун мимоволі, що вона на гачку. Доля її після такого визнання була б незавидна, але головне – Лора з дітьми напевно загинули б. Можливо, стрілець, з’явившись так вчасно, мимоволі врятував їх усіх?

      Чи надовго цей порятунок?

      Я мушу придумати план, аби негайно покинути Кам’яний Ліс, розмірковувала Іріс. Сісти на пароплав і…

      І це погубить сестру.

      У сусідній кімнаті гримнули алебардою по підлозі, Іріс перервала гру на середині такту. Відчинилися різьблені двері. Імператор ступив до кімнати – за його спиною маячили стражники. Слідом за імператором увійшов лорд-регент, без пов’язки на обличчі, й безшумно зачинив за собою двері.

      Вона чекала побачити маленького хлопчика, «чудесну дитину», закохану в музику. Перед нею стояв підліток, який мав вигляд п’ятнадцятирічного, блідий, із коротким чорним волоссям, із великим ротом і важким поглядом дуже темних очей. Обличчя його було помітно асиметричним – і від того страшливим.

      Іріс, забарившись, низько опустила голову, зображуючи уклін. Невідомо, чи помітив імператор її замішання, але лорд-регент зауважив напевно.

      Іріс не підводила очей, забувши настанови місцевого етикету, не знаючи, що говорити, куди дивитися, чи слід їй першою вітати імператора, чи, навпаки, не розкривати рота, поки до неї не звернуться. Пауза затягувалася, ставала непристойною, і…

      – Це ваша сопілка?

      У нього змінився голос. Несподівано тонкі ноти видали хвилювання. Він дивився на інструмент у руках Іріс, і його бліде обличчя перетворилося: загорілись очі. Асиметричні губи розтягнулися у невпевненій усмішці. Іріс зрозуміла: він маленький. Дитинячий навіть для своїх дванадцяти – в тілі майже дорослого юнака.

      – Це