Сонячне коло. Марина и Сергей Дяченко

зброєю. Подивилась, запам’ятовуючи прикмети. У глибоких калюжах відбивалося злісне, в сітці розрядів небо.

* * *

      Доніс господар будинку, або сусідка, або обоє разом. Кайра недооцінила їх, метушливих, гостинних. Вони навперемін скаржаться на аномалії, дороги та негідний асортимент автокрамниці. Видав її акцент, чи вперте небажання знімати бандану, чи її розповіді не повірили, але коли Кайра розплющила очі, над нею стояли двоє – порослі щетиною, з червоними злими очима, з автоматами, недбало перекинутими через плече:

      – Вставай, вівця. Приїхали.

      Було вже світло. Аномалія чи то зрушилася на схід, чи то ослабла – небо тріщало, як синтетична майка, противно, але не небезпечно. Кайра спіткнулася на порозі; навколо будинку, що прихистив її, зібралися люди. Їй пощастило стати місцевою знаменитістю: все селище збіглося, три покоління, як на свято. Старші дивились із задоволенням, молодші – зі зловтіхою, і ненависть, ненависть висіла в повітрі, густа, як холодне м’ясне желе.

      – Вівцеморда, – неголосно сказав хтось. – Дивіться, діти, оце – ворог!

      – Вівцеморда!

      Об паркан ударився камінь, кинутий не влучною, боягузливою рукою. Ідіоти, подумала Кайра. Я ж запам’ятала ваше селище. Я повернуся сюди зі штурмовим загоном, і буде весело, але не вам.