Сонячне коло. Марина и Сергей Дяченко

гратимете, – ви ж не відмовитеся надіти обновку? Вона приголомшливо личить вам!

      Ні про який музичний вечір її ніхто не попереджав. Дізнавшись про це, Алекс зробив великі очі:

      – Це формене неподобство, вам мусили надіслати запрошення! У нас є ще кілька годин до часу Свині, що б ви хотіли побачити в місті?

      Він набрид їй зі своєю безцеремонністю і нав’язливою опікою.

      – Я хочу побачити чоловіка, який наповнює черепашки музикою. Він іще тримає магазин, як я зрозуміла.

      – Черепашки? – Алекс на мить забарився. – Гм… Це не магазин, це крамничка на нижньому базарі, не надто вдале місце. Там повно сміття і голодранців.

      – Їдьмо, – сказала Іріс.

* * *

      Не так уже й багато сміття, у будь-якому порту більше буде. А людей справді багато, хоча торговий день вже закінчувався, багато крамничок зачинялись. Іріс насторожено озиралася – вона вже пошкодувала про своє рішення. У цій штовханині може ховатися хто завгодно, за нею можуть стежити, це простіше простого – вона вирізняється серед натовпу. Добре, що є супроводжуючі – Алекс, кучер, охоронець. Іріс намагалася не відставати від них ні на крок, та вони й самі не дозволили б.

      – Де ж? Десь тут, – бурмотів собі під ніс Алекс. – Ця крамничка куди поділася? А, ось… ось, пані!

      Іріс побачила акуратну маленьку крамничку. На дерев’яній дошці над входом була намальована морська черепашка, і нижче криво приклеєно рукописне оголошення: «Розпродую крамницю. Все по двадцять монет». Жінка-городянка і дівчинка років п’ятнадцяти пошепки сперечалися біля входу:

      – …у тебе вже є співуча черепашка!

      – Але мені ж мало однієї! Ну давай же зайдемо, там є «Танці восьминога»…

      – Не здумай слухати цю погань! Будь-яка музика – трата часу, грошей, розпуста, безсоромність, що вона дає порядній жінці?! Ні-ні, ходімо, й не проси…

      Вона потягла дівчинку геть від прилавка. Іріс, провівши їх поглядом, зробила крок, другий до входу…

      Відтіснивши її і навіть не помітивши цього, до крамниці увійшли двоє чоловіків. Алекс подивився на Іріс із тривогою: хіба вона не бачить, що місце невідповідне? Залишатися тут – значить наражатися на обрáзи, і що накажете робити?! Іріс заспокоїла його поглядом і ввійшла слідом за безцеремонними візитерами.

      – Ольвіне! – з порога крикнув перший, високий і неосяжний. – Я знайшов покупця, візьме все оптом.

      – Сто монет, – сказав другий, щуплий і швидкий як батіг. – Просто зараз.

      – Твоє, – сказав крамар. – Забирай.

      Високий, блідий, дуже молодий, але з погаслими очима, він стояв над столом, на якому горою лежали черепашки, – тут не менше півсотні, подумала Іріс. За найнижчою ціною – не менш як тисячу монет.

      – Ні, я це куплю, – вона не впізнала свого голосу.

      Зробилося тихо. У тісній крамничці на неї дивилися четверо чоловіків: Алекс, що проковтнув язика. Обидва покупці – як на говорячу вошу. І крамар – поглядом людини, яка щойно отямилася від важкого кошмару.

      – Я купую всі записи, – сказала