Сонячне коло. Марина и Сергей Дяченко

вона іронізувала.

      – Я пробував, у мене не вийшло, – сказав він із важким серцем.

      – Пробували? – її бузкові очі трохи потемніли. – Можливо, залишилися записи?

      – Ні, – відповів він твердо.

      Вона зсунула брови:

      – Просто не хочете мені показувати, чи не так?

      – Не хочу.

      – Не довіряєте?

      Він мовчав.

      – Ну гаразд, – вона зіщулилася, ніби від холоду. – Давайте тоді, напевно… Упаковувати покупки, а то мій супровідник – він же збожеволіє. Одімкніть, будь ласка, двері…

      Він ступив до виходу й обернувся через плече:

      – Це довгий запис.

      – Ви ж продали мені всі свої черепашки, – сказала вона прохолодно. – Я послухаю на дозвіллі.

      – А цей не продав.

      – Он як?

      Він зціпив зуби. Підчепив лезом ножа дошку в кутку, вийняв зі схованки черепашку, тьмяну зовні, з чорним глянцевим гирлом:

      – Не продається. Даю послухати один раз.

      Вона глузливо посміхнулась – і прийняла черепашку з його рук.

* * *

      Коли пролунали перші такти, їй захотілося забрати черепашку від вуха і висміяти його… Або дати ляпаса. Ніхто не сміє перегравати «Пори року» Іріс Май!

      Але вона слухала далі. Й далі. І ще. Він відкривав для неї те, що вона побачила колись і забула. Захопившись, вів мелодію вбік, можливо, в пагорби, залиті квітами, але щоразу дбайливо повертав на місце.

      Десь тарабанили в двері, Алекс благав відімкнути, вона кричала, не віднімаючи черепашки від вуха, щоб її чекали. Чекали. Чекали.

      Пір року, як відомо, п’ять. Зима, весна, літо, осінь і тлін – час між осінню та зимою, коли старе життя закінчено, а нове ще не настало. Іріс слухала музику тепла і співчуття, надії й радості, задоволення і спокою, музику невиразної тривоги – і музику смерті з надією на воскресіння. Вона слухала із заплющеними очима. Слухала, кусаючи губи. Слухала, дивлячись на Ольвіна: той сидів навпроти, блідий і нерухомий, як шматок мармуру.

* * *

      Вона забрала від вуха черепашку. На шкірі залишився червонуватий відбиток.

      Ольвін укотре прокляв себе: не треба було дозволяти їй це почути. Простіше розпороти собі живіт і викласти кишки на загальний огляд.

      – Ольвіне, – сказала вона. – Я хотіла б зіграти з вами дуетом.

      – Що?!

      Йому захотілося зловити цю хвилину в резонатор, виростити кристал, вкласти в черепашку і зберегти назавжди.

      – Ви не просто музикант. Ви… я схиляюся.

      Вона встала, і він підхопився теж. Вона зробила крок до нього:

      – Де ваші інструменти? Резонатор, розчин, кристали? Давайте зіграємо дует і запишемо його… скажімо, завтра? Я привезу сопілку, а ви приготуйте все для запису. Еге ж? Що з вами?!

      – Я не можу, – сказав Ольвін.

      Йому здалося, що з найвищої вершини він летить у найглибшу холодну яму.

      – Вибачте, але… я більше не можу записувати музику.

      Вона розглядала його, тривожно, зі співчуттям:

      – У вас щось трапилось? Чому ви розпродали крамницю? Вибачте, що я не здогадалася спитати одразу.

      – Ні,