Сонячне коло. Марина и Сергей Дяченко

мелодія, «Колискова в час Кота». Ксилофон і дзвіночки. Запис не ідеальний. Виконання аматорське, але щире і дуже незвичайне. Іріс не втрималась і дослухала до кінця, а імператор не перебивав її – терпляче чекав.

      – Здорово, – сказала Іріс. – Можна… мені взяти це з собою, щоб прослухати ще раз, пізніше?

      – Звісно, беріть! А ось іще записи, а ось іще… Беріть скільки хочете! А то, окрім мене, це ніхто не слухає, Ерно плювати на музику…

      Він замовк, і в його очах щось миттєво змінилося:

      – Мій батько грав на арфі. Чесно кажучи… це він почав збирати колекцію, коли був трохи старший, ніж я тепер. Іще він грав на лютні, на ксилофоні…

      Стало тихо.

      – Співчуваю, – сказала Іріс. – Я знаю, що він загинув під час бунту.

      Імператор задумливо кивнув:

      – Так, і мама теж. Вона прекрасно співала. Якби хтось здогадався… зміг… помістити її голос у черепашку, ми могли б і зараз її слухати.

      Він знову замовк. Не знаючи, що сказати, Іріс узяла сопілку, і в кімнаті зазвучала тема зими – тема тепла і співчуття.

* * *

      Черепашка горлала хрипким людським голосом, крик не припинявся, поки Тереза не відняла черепашку від вуха:

      – Чому я мушу це слухати?

      – Даремно ти перервалася, – сказав він сухо. – Доведеться починати спочатку і витрачати час.

      Із кам’яним обличчям вона знову приклала черепашку до вуха. Шум моря, звук срібного камертона… пауза… крик.

      Вона мигцем подивилася на Ерно, той стежив за її реакцією. Іноді, коли він дивився на неї, ось як зараз, крізь його безпристрасне хиже обличчя проступало інше, обличчя хлопчака, з яким вона цілувалася під гуркіт водоспаду – страшенно давно. Вічність тому. І дуже недоречний, зайвий спогад.

      Крик обірвався. Черепашка захрипіла й заговорила, швидко і ледь розбірливо:

      – Я промахнувся, але інші тебе вб’ють. Ти здохнеш за те, що зробив із моєю провінцією… Адже вони вже здалися! Вони здались, а ти що з ними зробив?! Тепер їхні діти ростуть німі, вони оніміли від жаху! Тобі кінець. Це змова, велика, це павутина, в якій ти муха. Але якщо візьмеш когось живим, як мене, – він не знатиме нічого! Нічого, нічого! Нічого!

      Знову крик. Пауза. Звук срібного камертона. Далекий шум моря.

      – Мені важливо, що ти про це думаєш, – сказав Ерно.

      – Це маячня, – коли їй було страшно, робилися холодними руки, а права долоня ставала і зовсім як лід. – Такій величезній змові нізвідки взятися. Немає… опори, ти ж усе вичистив. Усіх. Поруч тільки вірні. Цей чоловік, можливо, і не брехав, але він сам обманювався.

      – Як ти вважаєш, – запитав він задумливо, – каральний похід на Щасливий Острів був непотрібним звірством – чи стратегічно виправданим актом залякування, який у результаті врятував багато життів?

      Вона мовчки пораділа, що він дивиться на неї без пов’язки на очах.

      – Він був виправданим звірством… Ерно… Навіщо ти записав допит?

      – Щоб ти його потім почула.

      – Навіщо?!

      – Бо мені важливо, чи дійдеш ти