Сонячне коло. Марина и Сергей Дяченко

обережно всміхнулася. Хід розмови перестав їй подобатися.

      – Ні, я не можу залишитися, – сказала вона якомога м’якше. – Але я обов’язково повернуся… скоро. Чотири дні на пароплаві – не такий уже й довгий шлях.

      У двері просунулася суха мордочка камердинера, за його спиною маячила варта:

      – Ваша величносте, дозвольте нагадати, що час уроку…

      Імператор різко обернувся:

      – Тут я вирішую, коли минув час!

      Камердинер, здається, розчинився в повітрі. Іріс опустила очі.

      – Ой, вибачте, – сказав він зовсім іншим голосом. – Ви ж не втомилися? Просто скажіть, коли стомитесь, і ми закінчимо. Ненавиджу камердинера, він такий настирливий…

      Іріс кивнула, намагаючись не дивитися на нього.

      – Я б не хотів, щоб ви їхали, – сказав він і прокашлявся. – Але у мене і в думках не було… вас затримувати. Я розумію. У вас, напевно, є сім’я… на континенті?

      Іріс подивилася йому у вічі. Імператор мав пригнічений вигляд, але жодної задньої думки в його запитанні не було. Іріс закусила губу:

      – У мене є сестра… старша. Її звуть Лора. У неї два сини.

      – А… чоловік? Вас багато хто має любити, домагатися…

      – Немає.

      – Це сумно, – сказав він після паузи.

      – Але чому?! У мене є музика…

      Він про щось глибоко замислився:

      – Ви вчите племінників грати на сопілці?

      – Ні, вони не хочуть. Їм більше подобається кататися в човні та рибалити.

      – Діти, – сказав він із дивним виразом, – рідко розуміють, що насправді цінне.

      Він знову видивився на море. Іріс проґавила ще один чудовий шанс непомітно підкинути черепашку.

      – Якби у мене був брат, – сказав імператор, дивлячись на білі гребінці внизу. – Або сестра. Все було б інакше. Ми б грали разом, гуляли по галереї, ходили на шлюпці…

      – Чому б вам не знайти друзів? – сказала вона, не встигнувши подумати, піддавшись співчуттю. – У членів імператорської ради напевно є діти, та й просто… можливо… діти добропорядних городян?

      Він подивився на неї засмучено: звісно, вона нічого не розуміла у тутешніх реаліях.

      – На жаль, ні, – сказав він дорослим голосом. – Мене хочуть убити. Хлопчик, дівчинка, дорослий, друг… Будь-кого можна шантажувати. Будь-кого можна залякати, і він підкине отруту в мою склянку… Тому я сиджу під замком.

      Іріс ніби ненароком взяла хустку і заходилася протирати сопілку – щоб захопити себе дією, щоб руки не тремтіли.

      – Ви гадаєте, я фантазую, – сказав він докірливо. – Але це правда. Йдеться не просто про майбутнє… про саме існування Кам’яного Лісу.

      Він встав і пройшовся кімнатою, змахнув рукою, розрізаючи повітря, ніби щось комусь забороняючи.

      – Так, – він зупинився, зціпив зуби, на блідих щоках заграли жовна. – А ви з сестрою – ви дружите? Ви близькі люди?

      – Дуже, – сказала Іріс, вдячна йому за зміну теми. – Вона мене виростила… майже як мати. Ми рано осиротіли.

      – Розумію, –