Сонячне коло. Марина и Сергей Дяченко

місту повзуть чутки, – сказав він з кривою посмішкою. – У палаці сум’яття. Базікають, що імператор чи то мертвий, чи то помирає. Бунтівники повірили, що їхній план спрацював, і піднімають повстання. А мені тільки того й треба.

      – Який план?

      – Ви хочете це послухати? – він простягнув їй черепашку на долоні. Іріс потягнулася до мушлі, не замислюючись, адже втрачати було нічого…

      Лорд-регент відступив, відводячи руку:

      – Дурепа! Там усередині болісна смерть, яку вони передали імператору вашими руками, ви – державна злочинниця, пані Іріс Май, винна у замаху на життя імператора. Варта!

      Загуркотіли чоботи.

* * *

      – Панове, я розкрив змову. На жаль, масштабну. На превеликий жаль…

      У залі імператорської ради зібралися всі, кого Тереза давно знала: зневажала, цінувала, поважала, використовувала. Вісім чоловіків і чотири жінки сиділи за круглим столом-підковою: у кожного було постійне місце. Коли вони увійшли до зали, на столі перед кожним кріслом уже стояв келих із білим вином, а Ерно, теж із келихом, у невимушеній позі стояв біля порожнього трону.

      – Я мушу назвати ім’я зрадника. Призначити імператорський суд і кару – на площі, в казані, за традицією. Але сьогоднішній зрадник зробив для імператора і для країни занадто багато. П’ять років тому, під час бунту, він був одним із тих, хто врятував імперію.

      Навіть на дні океану ніколи не буває так тихо.

      – З поваги до колишніх заслуг цю людину я не ганьбитиму судом і стратою. Перед кожним із вас стоїть келих… зараз ми вип’ємо разом. У келиху зрадника швидка отрута. Це легка смерть. Мій подарунок.

      Знову непритомна тиша.

      – Але, Ерно, – сказала Рея, найстаріший член ради, сива й округла, як морська черепаха. – Змова – це занадто серйозно! Особисто я хотіла б почути, у чому полягають звинувачення, який вигляд мають докази… врешті-решт, вислухати цю людину!

      Він зняв пов’язку. Обвів співрозмовників червоними безсонними очима:

      – Той, кого я маю на увазі, може зараз встати, зізнатись, і ви його вислухаєте. Отже?

      Тиша. Вальтер, беззмінний воєначальник і командувач флоту, поклав важкі долоні обабіч свого келиха:

      – Я сподіваюсь, Ерно, що ти не збожеволів.

      – Ні. Після того як… зрадник нас покине, я надам вам і свідчення, і докази.

      – А якщо ти помилився?! – знову подала голос Рея. – Чи не занадто пізно подавати докази – після смерті обвинуваченого?!

      Тільки ці двоє не бояться говорити з ним, подумала Тереза. Решта мовчать, як ошпарені миші, й судорожно питають себе: а раптом це я винен? А раптом я завинив і сам того не знаю?!

      – Нікчеми, – сказала вона вголос.

      Усі погляди звернулися на неї. Вона встала, стискаючи в руці келих:

      – Яка ж дорога вам шкура, статус, блага… але не ваша країна. Яку веде у прірву божевільний узурпатор!

      – Тереза?! – видихнули одразу кілька осіб.

      – Все, за що ми боролися п’ять років тому, за що загинув принц Міло і десятки тисяч людей, – усе це спущено у вигрібну яму! Я зрадник? Ні, ось