Сонячне коло. Марина и Сергей Дяченко

кажучи, сам не розумію… Ймовірно, лорд-регент хоче вам щось показати… або когось показати… раніше такого ніколи не було. Я не чекав такого наказу…

      – Якого наказу?!

      – Зараз ви про все дізнаєтесь…

      Стражники біля кожного повороту. Важкі двері відчинились і зачинились. У ніс ударив огидний запах – вогкість, піт і ще щось, від чого волосся ворушиться на голові. Іріс захотілося негайно бігти з цього місця – бігти стрімголов.

      – Сюди, будь ласка…

      Вона пригнулась, аби увійти в низькі двері з кам’яним склепінням. Тут не було вікон, тільки свічки та факели. Біля стіни, прикутий за руки, стояв Ольвін – чоловік, який показав їй «Пори року».

      – Та що ж ви творите?!

      Вона кинулася до прикутого, стражники перехопили її за лікті обабіч.

      – Цей чоловік узагалі ні в чому не винен! Ні при чому! Ви, шкуродери, кати, відпустіть його негайно!

      – Тихіше, пані Іріс, – сказали у неї за спиною.

      Вона обернулася. Лорд-регент, із пов’язкою на очах, стояв, спершись об спинку залізного крісла:

      – Тихіше. Не треба кричати завчасно.

      Вона спробувала опанувати себе:

      – Цей чоловік ні в чому не винен.

      – Що це?

      Регент простягнув руку – на долоні лежала черепашка, навколо завитка вилися гострі шипи.

      Іріс опустила плечі.

      – Звідки черепашка? – тихо запитав регент. – Її передав вам цей чоловік, майстер на ім’я Ольвін?

      – Я купила у нього цілу партію! Тому що він розпродавав крамницю, бо…

      – І ви залишили її на стелажі в кімнаті для музичних занять?

      Від звуку його голосу в неї віднімалися ноги. Піт струменів по спині під шовковою блузою. Вона пошкодувала, що не стрибнула з балкона в море ще сьогодні вранці.

      – Що ж ви мовчите?

      Вона не могла говорити через спазм у горлі. Не могла видати ні звуку. Минула довга хвилина.

      – Я можу все пояснити, – сказала Іріс. – Це не те, що ви думаєте… Усе не зовсім так. Вони взяли в заручники мою сестру і племінників…

      Лорд-регент дивився на неї, не очима:

      – І заради сестри та племінників ви підкинули цю річ імператору. Подивимося…

      Він підійшов до прикутого Ольвіна. Той мовчав і, не відриваючись, дивився на Іріс. Лорд-регент приклав черепашку до його вуха.

      Спливали секунди. Ольвін спершу часто задихав, потім трохи розслабився, глибоко вдихнув, облизав губи:

      – Варіації для флейти і барабана.

      Лорд-регент ривком відняв черепашку. Секунду повагавшись, почав слухати сам. Обличчя його під пов’язкою не мало виразу.

* * *

      – Це не та черепашка, яку мені веліли підкинути! Зовні вона схожа, але всередині флейта і барабан. Це дійсно одна з тих, що я купила у Ольвіна. А ще одну черепашку мені передав чоловік на вулиці…

      В її кімнаті панував розгром. Іріс говорила і нишпорила руками серед стружок у ящику.

      – …Я подумала: якщо всередині замку є підглядач… покоївка, прислуга… На око ніхто не відрізнить ту черепашку від цієї. Вони люди, переконаються, що я виконала їхнє доручення,