.

крива строчка, тягнеться дорога на Бамбарру. Але що це? Схоже, її міцно оповиває стовп куряви, конічний хвіст якого звужується в напрямку від них. Перше, що спадає на думку досліднику, – це що дорогу підмітають тисячі сміттярів, але потому богоявленням осяює здогад: біженці! Вони поверталися! «Джонсоне! – кричить він. – Ти геній!»

      Однак такий розвиток подій не залишається поза увагою Дессауда. Верховний шакал викладається на повну, наддаючи до них, неначе спринтер до фінішної стрічки. Відрив скорочується до п’ятдесяти ярдів, потому до сорока, Джонсон гамселить віслюка, Мунґо шмагає шкапу – і відрив скорочується до тридцяти. А відтак товмач вдається до крайніх засобів. «Старий трюк мандінґо!» – волає він, засовуючи праве вухо ішака собі до рота та заходячись чавкати ним, немов жуючи пересмажений стейк. Віслюк хрипко реве, двічі хвицається, а затим зривається з місця, немовби жеребець-трилітка на старті перегонів із перешкодами. Мунґо бере з нього приклад. На смак і дотик кінське вухо нагадує клапоть фетру, але він завзято працює щелепами, доки не відчуває на язику кров. І, як і варто було очікувати, шкапа оживає, мобілізуючи останні внутрішні резерви та вкладаючи їх у шалене перебирання своїх оброслих щітками копит.

      Джонсон і Мунґо, віслюк і шкапа ракетами проносяться по кам’янистій землі та, продершись крізь деревостій, вискакують на дорогу. Джонсон кричить щось по-мандінґському примарним постатям, які вигулькують із мороку куряви. А потому віслюк врізається в саму їх гущу, йдучи корпус до корпусу з мандрівниковим конем. Змучені біженці відскакують із дороги, землю лупить град копит, а курчата здіймаються в повітря. За мить вершники виринають з іншого боку й галопом скачуть уздовж дороги. Джонсонові п’яти пришпорюють ішака, лікті вимахують так, неначе він хоче злетіти, дерева зливаються перед очима, а дослідник силкується не відставати. «За мною!» – горлає товмач, й обидва знову пірнають у талькову темряву. Цього разу вони перевертають якісь ноші та збивають із ніг селищного достойника з різьбленим ідолом під пахвою, а Джонсон тим часом без угаву торочить у приголомшені чорні обличчя: «Затримайте його! Зупиніть мавра!» Вони ще двічі петляють із боку в бік із карколомною швидкістю, розшпурюючи з-під копит камінці та здіймаючи куряву, доки Джонсон не з’їжджає з дороги та не пірнає у зарості, а вслід за ним і мандрівник.

      – Тс-с-с-с! – попереджає товмач, спішуючись у сплетіння реп’яхів та лискучого й колючого терну. У грудях дослідника барабаном гупає серце. Він злазить із засапаної шкапи та припадає до землі в чагарнику.

      – Гадаєш, ми здихалися його? – шепоче він.

      Віддалік гримотить до дорозі повільна та закурена процесія. Там-сям першопроходець розрізняє ногу, голову, задок вівці чи кози. Стоїть невщухний гамір, який раз по раз перекривають лайка чи крик. Дессауда немає і сліду. Аж тут раптом, бабаєм вистрибуючи на сонну дитину, – з’являється! Невтомний і цілеспрямований, рисить той уздовж дороги, вдивляючись у хмару куряви й так вирячивши від люті очі, що ті скидаються