Мисливські усмішки. Остап Вишня

правовірні і Аллаха, і його пророка Магомета…

      Ходім, ходім! Понад пляжем, а потім стежкою виноградниками! Ходім!

      І пішли…

      Отак, як просто дивитись, – дорога. Це нічого…

      А отак, як голову задерти, – сонце, кримське сонце! Це вже «чого»… Ой, якби ви знали, як воно пече! І особливо тоді пече, коли ви не знайдете візника і коли вам треба йти пішки дванадцять верст (кримських верст), і ви вже лазили на скелі, шукали Пушкінового платана, ходили до його будинку й повиміряли всі гурзуфські вулички, шукаючи якої-небудь хоч коростявої субтропічної шкапини, щоб у Ялту вас одвезла…

      Ой, як воно пече! Голова пухне! Язик висолоплюється…

      А ноги?! Ніби вони на заіржавлених «шарнєрах»… Риплять, скриплять і не хотять… Іти не хотять…

      Ходім! Ходім! Воно, знаєте, пішки краще. Все видно! То проїдеш швиденько – так багато чого не завважиш, а пішки – там зупинився, там присів – і все видать… Та й не так уже воно далеко! Якихось там дванадцять верстов! Ну, дві години… Подумаєш?! Пішли!

      Та пішли ж! Пішли…

* * *

      І йдем… І йдем… І йдем…

      І все тобі видать… Там зупинивсь, там присів…

      Дванадцять верстов?! Дрібниця?!

      – Драстуйте!

      – Драстуйте!

      – Скільки верстов до Ялти?

      – Та верстов, може, з п’ятнадцять, може, й більше!

      – А до Гурзуфа?

      – Та верстов із п’ять.

      Отакої. Добра мені арифметика… Як од дванадцяти верстов одкинути п’ять, то виходить п’ятнадцять! Ну-ну!

      Ходім дальше.

      А воно ж ідеш не нашим якимось там шляхом поміж житами чи там гречками. Тут і сюди виноградники, і туди виноградники. Екзотика кругом. І наперед екзотика, і назад екзотика… І зверху екзотика… Тільки одно й заважає: степові ноги. Якби вам ще штук із четверо гірських, – ну хоч козинячих ніг, та якби ззаду за вами бігло штук із троє хортів та цілкий мисливець, – ви б отих «дванадцять верстов» узяли за півгодини…

      А так якось воно дуже повагом виходить… І повагом, і мокро. Беретесь ви зразу потом, потім – милом… Потім обсихаєте… Потім знову мокрієте. І шия ваша витягується, і очі ваші пильно вдивляються під ваші власні ноги (щоб нічого не пропустити), і хекаєте ви, як Рябко, що біжить у Спасівку за дядьком верстов сорок до повітового міста спеціально для того, щоб біля сільськогосподарського кооперативу гавкнути на «кооперативного» Лиска…

      – Дівчата! Тільки по правді: скільки до Ялти?

      – Та верстов із дванадцять!

      – А до Гурзуфа?

      – До Гурзуфа – десять.

      – Слухайте, товариші, ми не туди йдемо! Хай же йому трясця: це як так далі буде, то ще годин через чотири до тієї Ялти буде верстов із сорок!..

      …Ох, ці кримські верстви! Верства наша й верства кримська?! Небо й земля… Ну що, приміром, побігти з Буд на В’язове на досвітки?! Дрібниця?! Півтори верстви. Біжиш і співаєш:

      Ой у полі три доріжки різно, —

      Ходив козак до дівчини пізно!

      Пробіг оті півтори верстви, й ще бігти хочеться…

      У нас верстви скрізь однакові: і на Полтавщині, і на Київщині, і на Харківщині…

      А