Мисливські усмішки. Остап Вишня

з відділами…

      І чекають на місяця. А він їх ділить по двоє й шпурляє в кущі, на скелі, на море…

      – Місячні ванни!

      Ах, ті місячні ванни!

      Після їх засновуються «ліквідкоми».

      Ті місячні ванни – вони сильний вплив на організм людський роблять…

      І на місцеву пошту…

      Тоді з Криму в усі краї Союзу Радянського летять од жінок телеграми:

      – Люблю! Цілую! Та вишліть же гроші!

      А з усіх країв Радянського Союзу до чоловіків шумлять телеграми:

      – Чому не пишеш! Уже?! Закотивсь?! Хахоль триклятущий!

      Ах, місяць! Ах, паливода!

      ………………………………

      І ніщо того місяця не зборе! І ніхто йому ради не дасть!

      Він ворожій!

      І сила в ньому непереборна…

      І коли б ви посадили отут над морем найсерйознішу колегію хоч якого хочете наркомату, хоч правління Українбанку (на що народ фінансовий!), або Вукоопспілки, а хоч навіть Українкустарспілки (хоч і хвора вона дуже) і примусили його (її) винести постанову про «змичку», резолюція була б отака (об заклад б’юсь!):

      «Заслухавши доповідь члена правління N про чергову роботу на селі і беручи під увагу всю складність і серйозність становища в зв’язку, з одного боку, з непом, а з другого боку – з необхідністю за всяку ціну зміцнити союз робітництва з селянством, ухвалили:

      Дайте нам за руб за двадцять

      женщину з огньом».

      Бо на небі місяць кримський.

      Перші кроки

      (поради для ще не українізованих)

      Про неприємну справу оце писатиму… Нічого не зробиш: мушу… Посада мені така вже трапилася, а воно ж, кажуть: «Узявся – так роби!»…

      Про українізацію писатиму. Декрета ж ото Радянська влада видавала, щоб закінчити з цією справою. Поспішати треба. А то ще чого доброго… Знаєте, Радянська влада не любить жартувати… Доведеться, братця, при… той… налягти… Українізуємось давайте, та тоді вже спокійнісінько що два тижні платню одержуватимемо, до профспілки одраховуватимемо, коли треба – «Інтернаціонала» співатимемо, демонстрації робитимемо…

      Як справжні революціонери… Робітничі селяни, одне слово.

      Знаю я, що воно не дуже приємно…

      То собі сидиш, і всякі «отношения» в тебе тільки: чирк-чирк! Чирк-чирк – як мухи.

      В ответ на предписание і т. д., і т. ін…

      А тепер розженешся… і до словника…

      Але що поробиш? Треба: можуть скоротити…

      І вчи, і переучуйся, і ходи на лекції… Та ціла морока… Та ще й морально якось непевний. Все-таки хоч що б там говорили, а мова мужича… То по-панському говорив, а то по-мужичому. Якось воно, знаєте, не… Та я, одне слово, вас розумію.

      І не легенька та мова. Має й граматику, й синтаксу, й літературу цілу. За один вечір її не подужаєш.

      Я по собі знаю, як вона мені не легко давалась.

      Учили мене тої мови української давненько вже…

      Я вже був чималим чолов’ягою. Щось було мені місяців, мабуть, одинадцять, а може, й цілий рік… Так що вже добре знав, де в матері пазуха розстібається. Мати мене вчила. Каже було:

      – Кажи: