Метелик. Анри Шарьер

кімнаті знайдете одяг, який вам, сподіваюся, підійде.

      Я йду у ванну кімнату, приймаю ванну, голюся й виходжу гарно зачесаним, вбраним у сірі штани, білу сорочку, білі шкарпетки й тенісне взуття.

      У двері стукає індіанець із пакетом під пахвою, який він передає Матюреттові. За його словами, лікар зауважив, що я практично однакового зросту з адвокатом, тож мені одяг підберуть, тоді як знайти одяг для Матюретта складно, бо в адвоката немає нікого такого, як він, зросту. Він кланяється за мусульманським звичаєм і йде. Що можна сказати щодо такого вияву доброти? Почуття, які переповнюють моє серце, годі й описати. Клузіо лягає спати першим, а ми вп’ятьох далі обмінюємося думками про безліч різних речей. Чарівних жінок найбільше інтригувало, як ми збираємося почати нове життя. Ні слова про минуле, мова тільки про сьогодення й майбутнє. Метр Бовен жалкує, що Тринідад не погоджується на облаштування втікачів на острові. І розповідає, що не раз намагався домогтися такого для декого з них, та намарно.

      Дівчина, як і батько, розмовляє дуже чистою французькою мовою, без акценту й з гарною вимовою. Вона блондинка, обличчя рясно вкрите веснянками, їй від сімнадцяти до двадцяти років, я не наважився уточнити. Вона каже:

      – Ви всі молоді, у вас попереду ціле життя, я не знаю і знати не хочу, за який учинок вас засудили, але те, що ви наважилися кинутись у море на зовсім маленькому човнику й здійснили таку тривалу та небезпечну подорож, свідчить, що ви готові заплатити будь-яку ціну за свободу, а це викликає повагу.

      Ми спали до восьмої години ранку. На момент пробудження нам уже накрили стіл. Обидві жінки спокійно кажуть, що метр Бовен поїхав у Порт-оф-Спейн і повернеться тільки пополудні, маючи всі відомості щодо того, що можна вдіяти в нашій ситуації.

      Цей чоловік, який поїхав з дому, залишивши в ньому трьох каторжників-утікачів, дає нам неймовірний урок, ніби кажучи: ви нормальні істоти, судіть самі, чи я вам довіряю, коли через дванадцять годин після знайомства залишаю вас у своєму домі з дружиною й донькою. Нас глибоко зворушує такий спосіб безмовно сказати: «Після розмови з вами трьома я побачив людей, гідних довіри, тому певен: ви нездатні ні дією, ні жестом, ні словом учинити щось погане в моєму домі, ви залишаєтеся в ньому як давні друзі».

      Читачу (якщо колись ця книжка матиме читачів), я не інтелектуал, який зможе досить яскраво й з потужним блиском описати те почуття, те неймовірне відчуття самоповаги, ба відновлення в правах, якщо не нового життя. Це уявне хрещення, цю купіль чистоти, це піднесення мого єства над брудом, у який мене занурили, цей спосіб поставити мене перед лицем реальної відповідальності з дня в день зовсім просто зробили мене цілком інакшою людиною, бо комплекс каторжника, який навіть на волі чує дзвін своїх кайданів і щомиті має впевненість, що хтось за ним стежить, усе, що я бачив, пережив і вистраждав, усе, чого я зазнав, усе, що спонукало мене стати будь-якої миті противним, зіпсованим, небезпечним, пасивно покірним назовні й жахливо загрозливим у своєму протесті, – усе це зникло немов за