Метелик. Анри Шарьер

наче вдень. На відстані приблизно двох кілометрів чітко видно французький берег праворуч і за кілометр голландський. Просто перед нами білі баранці на гребенях океанських хвиль.

      – А бодай тебе! Ми помилилися щодо часу! – вигукує Клузіо. – Гадаєш, устигнемо вийти?

      – Не знаю.

      – Глянь, які високі хвилі, їхні гребені білі! Невже почався відплив?

      – Неможливо, я бачу предмети, які спускаються по воді.

      Матюретт продовжує:

      – Ми не встигнемо вийти, ми не дійдемо туди вчасно!

      – Стули писок і сиди поруч з мотузками вітрила й клівера. Ти також помовч, Клузіо!

      Паф… паф… По нас стріляють з карабіна. Я чітко локалізовую другий постріл. Це не охоронці, кулі летять з боку Голландської Ґвіани. Я розпускаю вітрило, воно надувається так сильно, що ще трішки – і зірвало б мене з місця, потягнувши закручену на зап’ясті мотузку. Човен нахиляється більш як на сорок п’ять градусів. Я намагаюся зловити якнайбільше вітру; це нескладно, бо його аж забагато. Паф… паф… паф… потім тиша. Тепер нас відносить ближче до французького берега, цілком очевидно, саме тому постріли припинилися.

      Ми мчимо із запаморочливою швидкістю завдяки вітру, що ладен усе змести на своєму шляху. Ідемо так швидко, що втрапляємо на середину eстуарію, ще кілька хвилин – і ми опинилися б на французькому березі. Видно, як до нас біжать люди. Я м’яко повертаю човен від берега, якомога м’якше, з усіх сил налягаючи на мотузку вітрила. Пряме вітрило просто переді мною, косе та клівер виконують маневр самостійно. Човен розвертається на три чверті, я відпускаю вітрило, і ми виходимо з естуарію завдяки поштовхам вітру в спину. Уф, удалося! Десятьма хвилинами пізніше перша морська хвиля намагається стати нам на заваді, ми легко її долаємо; звук легкого ковзання човна по річці змінюється на глухе «гух-гух-гух». Утім високі хвилі ми долаємо з легкістю хлопчака, який грається в довгої лози. Гух-гух, човен піднімається й спускається по хвилях без вібрування й поштовхів. Один лише шурхіт корпусу від падіння з хвилі вниз.

      – Ура! Ура! Ми вийшли! – репетує на веcь голос Клузіо.

      І, щоб осяяти перемогу нашої енергії над силами природи, милосердний Господь посилає нам неймовірний схід сонця. Хвилі накочуються одна на одну з однаковим ритмом. Чим далі ми в морі, тим вони нижчі. Вода брудна, з мулом. Навпроти нас, на півночі, вона геть чорна, далі змінюється на бірюзову. Мені не потрібно дивитися на компас; маючи сонце за плечем праворуч, я веду човен прямо зі значно меншим креном, хоча вітер дме так само, трохи попускаю мотузку від вітрила, воно наполовину наповнене, але не натягнуте. Це початок великої пригоди.

      Клузіо підводиться. Він хоче висунути голову й корпус, щоб добре бачити. Матюретт допомагає йому примоститися навпроти; зіпершись спиною на діжку, він скручує цигарку, розкурює й подає мені, ми всі втрьох куримо.

      – Налий-но тафії, щоб замочити вихід у море! – каже Клузіо.

      Матюретт наливає чималеньку порцію в три металеві кварти, ми цокаємося.

      Матюретт