Метелик. Анри Шарьер

рому. Сонце збирається заходити, осяває всіма променями блакитне море, створюючи незабутню картину: небо на виднокраї червонувато-коричневе, наполовину занурене у воду сонце кидає довгі жовтаві язики як на небо й кілька білих хмарин на ньому, так і на море; хвилі у своїй основі сині, потім зелені, їхні гребені відсвічуються червоним, рожевим або жовтим залежно від кольору, що на них падає.

      Незнане досі умиротворення заполоняє мене, разом з ним у мені народжується відчуття, що я можу покластися на себе. Я успішно пройшов це випробування, ця коротка буря виявилася дуже корисною. Я самостійно навчився, як у таких випадках маневрувати. Тож ніч, що настає, мене не тривожить.

      – Як тобі фінт із виливанням води, Клузіо?

      – Якби ти цього не зробив і нас накрила друга хвиля, нам би було непереливки, друже. Ти чемпіон.

      – Тебе навчили цього на флоті? – запитує Матюретт.

      – Так. От бачиш, уроки військово-морського флоту таки корисні.

      Ми, напевно, сильно відхилилися від курсу. Хто знає, куди нас занесло за такого вітру й подібних хвиль? Щоб виправитися, вирішую йти на північний захід. Щойно сонце зникає за обрієм, кинувши останні, цього разу фіолетові іскорки свого феєрверка, одразу різко темніє.

      Ми пливемо ще шість днів без жодних пригод, якщо не зважати на кілька шквалів і дощів, які тривали не довше трьох годин, та нескінченну першу грозу. Десята година ранку. Жодного подиху вітру, повний штиль. Я сплю близько чотирьох годин. Коли прокидаюся, горять геть спечені губи та ніс. Згоріла й права рука. Те саме в Матюретта й Клузіо. Двічі на день ми намазуємо обличчя й руки олією, але цього не досить: тропічне сонце швидко висушує шкіру.

      Судячи із сонця, зараз десь друга пополудні. Я їм, з огляду на штиль намагаємося поставити вітрило так, щоб мати трохи тіні. Довкола нашого суденця там, де Матюретт помив посуд, з’являються риби. Я беру тесак і велю Матюреттові кинути у воду трішки рису: відтоді, як нас залило під час шторму, він почав ферментуватися. Риби купчаться там, де плаває рис, підпливши близько до поверхні; коли одна з них майже висунулася з води, я сильно б’ю її по голові, вона спливає черевом догори. Рибина тягне кілограмів на десять. Ми її чистимо й варимо в посоленій воді. Увечері їмо з підливою з маніокового борошна.

      Ми вже одинадцять діб у морі. За весь цей час помітили всього один корабель далеко на горизонті. Я починаю замислюватися, куди в біса нас занесло? Далеко в море – зрозуміло, але куди саме відносно Тринідаду чи будь-якого іншого англійського острова? Про вовка помовка… Справді-бо, просто перед нами чорна цятка, яка потроху більшає. Це судно чи баркас, що виходить у відкрите море? Ми помилилися, судно прямує не за нашим курсом. Тепер його добре видно, судно йде курсом, що перетинає наш. Воно дедалі ближчає, ми його добре бачимо, але воно рухається навскоси, залишаючи нас збоку. Через відсутність вітру наші вітрила сумно провисають, на кораблі нас, цілком певно, не помітили. Несподівано долинає виття сирени, потім три гудки, корабель