Метелик. Анри Шарьер

коло Бретонця, який узявся за рульове весло, Матюретт – посередині, я – на носі. Ми з потугою вибираємося з бухточки, і, коли дісталися до річки, зовсім стемніло. Величезне багряно-червоне сонце палахкотіло на видноколі з боку моря. Безліч вогнів величезного феєрверка ніби змагаються один з одним щодо інтенсивності, намагаючись запалати червонішим серед червоних, жовтішим серед жовтих, мінячись різнобарв’ям відтінків там, де кольори змішуються. Кілометрів за двадцять виразно видно гирло цієї величної ріки, яка лине до моря, виблискуючи рожево-срібними блискітками.

      Бретонець каже:

      – Відплив завершується. За годину відчуємо приплив, ми ним скористаємося, щоб піднятися вгору по Мароні, і так само, без зусиль, під його поштовхами, досить швидко доберемося до острова.

      Раптово западає ніч.

      – Уперед, – командує Бретонець. – Греби активніше, щоб дістатися середини річки. Не курити.

      Весла занурюються у воду, ми досить швидко линемо напереріз течії – шух, шух, шух. Вловивши ритм, ми з Бретонцем гребемо дуже синхронно, Матюретт також старається. Чим ближче до середини річки, тим сильніше відчувається сила припливу. Ми мчимо швидко, натиск міцнішає щопівгодини. Приплив могутнішає й прискорює рух нашого човна. Минає шість годин, нам уже зовсім близько до острова, ми йдемо прямо на нього: це велика пляма майже посередині річки, трішки правіше.

      – Ось він, – тихо каже Бретонець.

      Ніч не така вже й непроглядна, але помітити нас на віддалі нелегко через туман над поверхнею річки. Ми підходимо ближче. Коли обриси прибережних скель стають чіткішими, Бретонець перестрибує у свій човен, швидко відв’язує його від нашого й неголосно просто каже:

      – Щасти вам, хлопці!

      – Дякуємо.

      – Нема за що.

      Позбувшись керування Бретонцем, повернутий боком човен несе просто на острів. Я намагаюся його вирівняти й розвернути, це мені не вдається, і під тиском течії ми на три чверті врізаємося просто в рослинність, що нависає над водою. Попри мої намагання гальмувати веслом, ми влітаємо так стрімко, що, якби замість гілок і листя дерев там була скеля, човен розлетівся б на друзки і ми все утратили б: їжу, спорядження тощо. Матюретт стрибає у воду, підтягує човна, і ось ми вже під великим жмутком рослин. Він тягне й тягне, нарешті ми прив’язуємо нашого човна. Випиваємо по ковтку рому, я видряпуюся на берег, залишивши обох друзів у човні.

      З компасом у руці я пробираюся крізь кущі, заламуючи по дорозі гілки й залишаючи там-сям стьожки з мішка для борошна, які я підготував завчасу. Я помічаю світло, раптом розрізняю голоси й бачу три солом’яні хижки. Іду вперед, та, оскільки не знаю, як учинити, вирішую дати про себе знати. Запалюю цигарку. Щойно мигнув вогник, на мене з гавкотом кидається маленький песик, він стрибає, намагаючись укусити мене за ногу. «Хоч би той пес не був прокаженим, – думаю я. – Ідіоте, собаки не хворіють на проказу».

      – Хто там? Відповідай. Це ти, Марселю?

      – Це утікач.

      – Чого ти сюди прийшов? Нас обікрасти? Гадаєш, тут є щось зайве.

      – Ні,