Зрада. Наталія Дурунда

навіть подруг не запрошувала в гості. Ліпше вже десь у кав’ярні посидіти. Бо ще, чого доброго, почує невинний дівочий сміх та й викличе поліцію.

      Але тепер…

      Хто б міг подумати, що вона стане єдиною людиною, до якої цей залізний чоловік постукає у двері в найтяжчу для нього хвилину. Довірить ключі від власної оселі й… дитину.

      – Я вже не смію просити вас про допомогу, – перервав її думки Роман. – Проте якщо залишитеся, буду вельми вдячний. Мені похорон організувати треба. Поминки… Настя не повинна цього бачити. А залишити її ні з ким. У покійної дружини батьки давно померли. Вона одна в сім’ї була. У мене старша сестра й старенька мама за тисячі кілометрів живуть. А тут – нікого.

      – Розумію, – погодилася Марина. – Займайтеся справами. Про Асю не хвилюйтеся. Буду поруч, скільки треба.

      – Спасибі, – ледь чутно прошепотів Богданов. Заплющив очі й повільно відкинув голову на спинку дивана. Здавалося, він навіть не дихає.

      Марина не могла зрушити з місця. У голові роїлися тисячі думок. Цю родину спіткало страшне лихо. Що буде завтра? Яка доля маленької дитини? Близької рідні, виявляється, немає. Як вона сприйме смерть матері? Не приховувати ж від неї правду все життя.

      Добровольська повернулася в дитячу кімнату. Підійшла до ліжечка. Погладила кучеряву світлу голівку. Тяжко зітхнула. У ній заворушилося щось досі невідоме – тепле, материнське. Зовсім не хотілося залишати маленьку сиротину. Адже цей чоловік ніколи не замінить матір, та й чи любитиме?

      Страх перед завтрашнім днем зародився в її серці…

* * *

      Минув місяць.

      Вечоріло.

      Поволі стихав гамір довгого літнього дня. Надворі неквапливо згасала червона, наче кров, заграва. Над нею в темряві далекого неба зажевріла, мов жаринка в попелі, перша вечірня зоря. Місяць, що досі висів непомітною сірою плямою, умить ожив і яскраво засвітився чарівним білим огнем. За ним, як дрібненькі чарівні ліхтарики, замерехкотіли зорі.

      Усе навкруги затихло.

      Зійшла ніч.

      Марина стояла біля вікна дитячої кімнати й спостерігала, як по одному згасають віконця в будинках навпроти. Маленька Ася солодко спала. Час від часу нахмурювала брівки й голосно схлипувала.

      «Нещасна дитина, – подумала, сумно зітхнувши, Марина. – На тлі пережитого їй сняться важкі сни».

      Ситуація й справді була непроста. Мала останнім часом навіть не розмовляла ні з ким, окрім своєї доброї феї. Це почалося після того, як підслухала необережну телефонну розмову батька й зрозуміла, що мама… померла!

      – Вона вже ніколи не прийде! – заплакана кинулася до Марини.

      – Але мама дивиться з неба й завжди поряд, – намагалася розрадити малу Добровольська.

      – Вона кинула мене! Розлюбила! – крізь сльози виливала Ася свою зранену дитячу душу. – І ти кинеш! – з повними гніву й відчаю очима випалила Марині в обличчя. – Одного разу просто не прийдеш. Ви, дорослі, усі такі…

      Дівчина заціпеніла.

      У цих дитячих оченятах було стільки відчаю, що її пробрало наскрізь. Серце боляче стислося й занило. Хотілося крикнути: