Дикий. Гильермо Арриага

вона.

      Я лишився стояти. Батько повернувся до директорки.

      – А що каже дівчинка?

      – А що вона може казати? Я вас благаю…

      – Що вона каже? Він її змусив чи вона погодилася?

      – Звичайно ж, не погодилася.

      – Я хочу почути це від неї, – сказав батько роздратовано.

      – Її жіноча гідність уже достатньо скомпрометована, аби знову виставляти її напоказ, – промовила директорка в стилі заяложених телесеріалів.

      Батько починав злитися.

      – Гадаю, що ви виженете і її також.

      – Неправильно гадаєте. Тут є лише один відповідальний, і це – Хуан Ґільєрмо. Він відрахований назавжди. Ми не бажаємо його бачити в цій школі.

      – Вона теж хотіла, – і далі наполягав я.

      – Облиш казати брехню, – відрізала директорка.

      Лють.

      – Це не брехня. Ми обоє хотіли.

      Директорка відвернулася й знову всілася за свій стіл.

      – Я більше не розмовлятиму про цю справу. Цього хлопця відраховано, а з ним і Хуана Карлоса. Я не хочу їх тут бачити. І будьте ласкаві вийти, бо я маю справи.

      Батько обурено нахилився до неї.

      – А до чого тут Хуан Карлос?

      – Мені не подобається те, як виховані ваші сини, пане Вальдес, і прошу вас вийти.

      – Що? – спитав батько, не вірячи почутому.

      Ніби нас не існувало, вона взяла якісь папери й почала їх читати. Її поведінка розпалила мене. Я кинувся до директорського стола, вихопив у неї папери й пожбурив їх на підлогу.

      – Що ти робиш, ідіоте?

      Я скинув усе, що лежало в неї на столі. Директорка підвелася й відступила до одної з шаф.

      – Сатана, а не дитина у вас! – крикнула вона батькам. – Забирайтеся, або я викличу поліцію.

      Мати взяла мене за руку й повела до дверей. Батько – явно розлючений – спробував щось сказати директорці, але мати не дала, потягнувши його за руку.

      – Не опускайся, – сказала вона йому й повернулася до мене.

      – Йди у клас і забери речі, – наказала вона.

      – Я клянусь, що вона теж хотіла, – сказав я їм.

      – Іди по речі, – повторила мати.

      Я пішов у клас по манатки. Група була на занятті. Учителька дозволила мені ввійти за умови, що я не затримаюсь більше хвилини. Я зібрав письмове начиння, зошити, книжки й поклав до портфеля. Однокласники весь час дивилися на мене, перешіптуючись. Я зібрався вийти. Переглянувся з Фуенсантою й вийшов. То був останній раз у житті, коли я її бачив.

      Дощ

      – Що ти сказав? – почув я чиєсь питання в себе за спиною, коли ми грали на вулиці у футбол. Я не хотів відволікатися, команда Блохи Тени могла от-от забити нам гол.

      – Що ти сказав? – наполягав голос. Я відбив м’яч подалі й повернувся. Антоніо, один з добрих хлопчиків, з шанованих молодих католиків району, гнівно дивився на мене.

      – Сказав про що?

      Антоніо був на три роки старший від Карлоса, його батьки тримали канцелярський магазин на сусідній вулиці Реторно. Це був здоровезний товстун з дуже коротким кучерявим волоссям, що, як усі інші добрі