Дикий. Гильермо Арриага

текстами. Його знання були обширними, і він висловлювався, як ніхто в районі не міг. Він уживав мову точну й знав значення слів пишномовних і невідомих. Хоча мої друзі мали стільки ж знань, як і він, вони не наважувалися заперечити йому. Боялись його. Усі його боялись.

      Карлос указав на пачку «Делікатних», яка виглядала з кишені сорочки Хайбо.

      – Пригости мене сигаретою, – попросив він.

      Хайбо підвівся, щоб покласти йому пачку в руку. Карлос витяг одну сигарету, і Хайбо простяг запальничку. Карлос підпалив сигарету, роздивився пачку, ніби йшлося про дивний предмет, зім’яв її так, що вона аж розірвалася, і викинув на вулицю. Хайбо знову поглянув на нього, обурений.

      – Ти нащо так зробив?

      – Щоб ти не помер від раку, – відповів руба мій брат, гасячи водночас сигарету об дротяну огорожу. Я всміхнувся, і, помітивши це, Карлос усміхнувся теж. Він подивився на Місяць. – Через сорок сім днів «Аполлон ХІ» здійснить посадку там, у Морі Спокою, – сказав він і вказав рукою на якесь невизначене місце.

      Ми вчотирьох підняли очі на Місяць. Неможлива подорож, вимріяна людським родом, ось-ось мала здійснитися.

      – Сила тяжіння на Місяці у шість разів менша за нашу, – додав він, не відводячи погляду.

      – Як це? – запитав Водичка.

      Карлос усміхнувся.

      – Поясню: якщо твоя опасиста мати тут важить кілограмів під сто, там би важила лише шістнадцять.

      Карлос знав про сентиментальність Водички і про те, що такий жарт здатен був змусити його пустити кілька сльозинок. Але Водичка надто зосередився на тім, щоб утямити цю математичну формулу, аби заплакати. Крім того, Карлос виявив поблажливість: насправді мати важила сто сорок кіло.

      – Щоб повернутися на Землю, корабель має рухатися з силою, що дорівнює силі Місячного тяжіння. Якщо «Аполлону ХІ» не вдасться вийти на орбіту Місяця, він її проскочить, і ніщо не зможе його повернути, – продовжив він.

      Брат уже пояснював мені таку можливість. Вона мене жахала. Троє людей, всаджених у корабель, втрачають можливість повернутися і прямують у безмежжя. Троє людей дивляться в ілюмінатор на планету, яка віддаляється й віддаляється. Що вони побачать на своєму шляху в нікуди? Що відчуватимуть там, наверху, пливучи дрейфом у безкінечному просторі? Чи дадуть вони собі повільно вмирати, чи матимуть таблетки з ціануром, щоб пришвидшити розв’язку? На скільки їм вистачить кисню до занурення в безповоротний сон смерті? Чи вони битимуться за їжу, прагнучи прожити хоча би на кілька днів довше? Підкорення Місяця аж ніяк не захоплювало мене, а навпаки – наводило тугу. Трійня в металевій утробі, що пливе у фальшивій рідині невагомості, борючися одне з одним за виживання, – ця метафора надто близька й болюча для мене.

      Карлос штовхнув мене ногою в підошву кросівка.

      – Ходімо вечеряти.

      Він простяг мені руку, аби допомогти встати.

      – Завтра побачимось, – попрощався я з приятелями.

      Ми з Карлосом рушили, обходячи дроти, кабелі, мотуззя для сушіння білизни, баки. Підійшли до краю даху родини