Дикий. Гильермо Арриага

нам поміняють школу? – запитав я його.

      Карлос роздратовано зашипів крізь зуби.

      – Я башку знесу цій старій пройді, вона не має жодного права так поводитися з моєю мамою.

      Він стис щелепи, звівся на ноги і смикнув за простирадла.

      – Лягай уже, – наказав він.

      Я вклався в ліжко, і Карлос накрив мене ковдрою.

      – Добраніч, – сказав він, легенько погладив мені лоб і вийшов.

      Батькам удалося заплатити за школу вчасно. Вони розрахувалися з цим та іншими боргами, продавши автомобіль «Мерк’юрі», який батько обожнював. Він пишався тим, що придбав його після років тяжкої праці. Тепер же «мерк’юрі» й гордість втрачалися.

      Без машини батькові не лишалося іншого вибору, як їздити громадським транспортом. Пригадую, як він прокидався о пів на п’яту ранку, щоб помитися, поснідати й піти на зупинку автобусів маршруту Попо – Південь 73, розташовану на протилежному боці Річки Чурубуско[4]. Пригадую, як він повертався о десятій вечора, виснажений після двох змінної роботи.

      І вже не було кому відвозити нас до школи. О шостій ранку ми з Карлосом виходили з дому й прямували до зупинки тролейбусів у Сан-Андрес-Тетепілько. Ми перетинали якісь рівнини, де вапном були означені футбольні поля неправильної форми, що після дощів перетворювалися на трясовину. Ми перестрибували з каменя на камінь, аби не забруднити тванню уніформу, та неминуче підслизалися й забрьохувалися.

      На вході до школи нас зустрічав консьєрж, який мав перевірити чистоту уніформ, довжину волосся хлопців, довжину спідниць дівчат й особисту гігієну (чи підстрижені нігті, чи вимиті вуха). Кілька разів він повертав мене додому через плями твані на штанях. Оскільки не було нікого, хто міг би мене провести, Карлосові доводилось іти зі мною. Та ми незле проводили час. Ми йшли до Музею природничих наук подивитися на опудала або ж прослизали до стаєнь іподрому, щоб постежити, як тренують і доглядають чистокровних коней.

      Через чотири місяці після того, як батьки зуміли налагодити оплату, що становила шістдесят п’ять відсотків батькової винагороди за дві зміни, директорка викликала їх в негайному порядку, наголошуючи на обов’язковій присутності обох.

      Батьки прибули знервовані й стривожені. Їх ніколи не викликали з такою терміновістю. За час довгої дороги автобусом до школи вони уявляли собі найгірше: аварію, сутичку, бійку, крадіжку.

      Козлиха-директорша, якій було байдуже, що вона відірвала обох батьків від роботи, змусила їх чекати майже дві години. Дві години, завдяки яким можна було б не втратити робочий день, не квапитися, аби прибути вчасно.

      Коли вони ввійшли в кабінет директорки, то побачили там мене. Батьки подивились на мене збентежено. Вони ж думали, що їх викликали через Карлоса, який на той час ставав дедалі норовистішим, але й уявити собі не могли, що йдеться про мене.

      Директорка запросила їх сісти. Батьки вмостились на обтягнутих шкірою стільцях. Директорка вказала на мене.

      – Ми вирішили відрахувати Хуана Ґільєрмо остаточно й безповоротно.

      Батьки

4

Назва проспекту, що тягнеться на місці зниклої річки.