Бот. Атакамська криза. Макс Кідрук

мов вибухова хвиля, линув над пустелею. – Українець зі мною. Росіянина садіть до Кацуро. Мій екіпаж рушає першим, за мною Джефф, замикає колону японець. Дистанція – п’ятдесят метрів: не більше і не менше! – Ріно зробив паузу, щоб хапнути повітря, а тоді додав металу в голосі: – І не забувайте: після настання темряви кожен сам за себе. Якщо хтось відстав, злетів у кювет, зламав вісь, спалив двигун, решта прямують на базу, не зупиняючись.

      Тимура посадили поміж двома чорношкірими на задньому сидінні. Коли всілися, Ріно повернувся лицем до українця і по-товариськи підморгнув. Вийшло не дуже щиро.

      – Як почуваєшся, фелла[40]?

      – Чудово, дякую… – збрехав українець. – Спати тільки хочеться.

      Амбал вищирився і прохрипів:

      – Я – Ріно Хедхантер. Ласкаво прошу до Атаками, малий! Ми вже зачекались.

      Мотор гаркнув і заревів, панель з приладами ожила. Крізь шиби луною відгукнулось гудіння інших двигунів. За мить машини мчали, витягнувшись у напрямку гір, залишаючи океан, сонце та цивілізацію далеко на заході.

      До смерку лишалося трохи більше години.

      XIX

      Субота, 15 серпня, 17:07 (UTC –4)

      Пустеля Атакама

      Кілька хлопчаків, пригнувшись, скрадались улоговиною. Рухалися безгучно. Якщо й обмінювались між собою інформацією, то тільки за допомогою поглядів. Вони були брудні й обшарпані, і водночас – неймовірно схожі один на одного. Всі на одне лице. Вони нагадували героїв коміксів, яких наклепали під копірку.

      Посувалися дивно, постійно уникаючи світла. Будь-якою ціною хлопчаки намагалися триматись у тіні. Схоже, навіть кволе зимове сонце, що хилилося до сну, дратувало їх. Після вимушених перебіжок відкритими освітленими ділянками, дітлахи перепочивали у затінку.

      Мовчали.

      Діставшись вузької розколини, хлопчики ретельно обстежили дно. По-собачому все обнюхали і подерлись на схил. Вони не розуміли, що роблять. Точніше, не розуміли, що роблять усе правильно.

      Двічі за останню добу цією ущелиною проїжджали машини. Тим самим шляхом авто поверталися на схід. Теж двічі. Годину тому на захід промчали нові екіпажі. Малюки бачили: вщент заповнені людьми з лабораторій. Озброєними людьми. Хлопчики не розуміли. Вони були не здатні на розуміння як процес. Зате їх вчили аналізувати. Тож цілком закономірно малюки припустили, що третій конвой їхатиме назад тією ж долиною.

      Світловолосі легко вибрались на вершину невисокого хребта, що підпирав улоговину з півдня. Розбіглись і зачаїлися, розпластавшись у найменших нерівностях рельєфу. Немов вода після дощу жилаві тіла заповнили найменші вм’ятини. Сонце пекло беззахисні голови, проте хлопчаки терпіли, знаючи, що захід сонця не за горами.

      Вони залягли і стали чекати.

      Пустеля занурювалась у темряву.

      XX

      Субота, 15 серпня, 17:52 (UTC –4)

      23°16’28’’ пд. ш. 69°03’49’’ зх. д.

      Пустеля Атакама

      Попереду, вибираючи шлях, мчав обтулений сталлю «Туарег» з Тимуром на борту.

40

Fella (неформальна, сленгова форма від fellow, англ.) – друзяка, чувак, товариш.