Бот. Атакамська криза. Макс Кідрук

що буде, коли пітьма застукає їх у пустелі. Він тупо проігнорував запитання.

      – Хто з них програміст?

      – Молодший, – не дивлячись на Тимура, сказав Оскар. – Тимуром звуть.

      – Я так і думав. Імена у них такі дивні: Tymur… Vadym… – Джефф знову сплюнув на асфальт і поплескав чилійця: – Залазь у машину, старий. Не знаю як, але ми мусимо прорватися.

      XVII

      Вони залишили межі міста і виїхали на Панамериканську магістраль – модернове шосе, що довжелезною сірою ниткою протинає континент. Джефф спрямував «Тойоту» (чий пошарпаний вигляд виявився оманливим, машина ричала, як звір, і справно намотувала дорогу на колеса) на північний схід.

      Небавом океан зник з поля зору. За вікном потяглись одноманітні ландшафти. До сланцевих бескидів центральної Атаками було ще далеко, а чорно-сині відроги Анд сюди не діставали. То була Мертва Земля: без рослин, без рельєфу і навіть без піску – суха безлика пустка.

      Через сорок хвилин «Тойота» проминула сонне містечко Бакедано і Тимур заснув…

      О 14:35, не доїжджаючи кілька кілометрів до Кармен-Альто, Джеффрі пригальмував, притиснувся до правої бровки і почав щось виглядати праворуч від шосе. Надибавши слабо торований з’їзд, американець крутнув кермо і скотився з магістралі. З-під капота потяглись удалечінь ледь помітні відбитки від коліс. Сліди збігали на схід, у пустелю, і зникали у тремкому мареві, що товстою лінією розмежовувало плескату сірість Атаками і неймовірно далекі схили андійських хребтів.

      Не минуло й хвилини, як Оскар загамселив руками по передній панелі:

      – Стій! Джеффрі, зупинись!

      Джип ще не вповільнився, а чилієць вискочив з авто, оббіг «Тойоту» і затулив шлях, спершись на капот. Фізіономія – бліда й налякана, біла сорочка на грудях та під пахвами посіріла від поту.

      – Джеффе, я боюсь! – хрипко признався Оскар. – У мене є діти! І я ще хочу пожити.

      Джеффрі відчинив дверцята й опустив ноги на пісок. Перед тим як вийти з машини, американець окинув оком пустелю. Місцина видавалась безпечною.

      – Я тебе розумію, старий. Але не варто про це нагадувати, тому що я теж на межі і відчуваю, що от-от надзюрю в штани! А в мокрих джинсах, як ти здогадуєшся, не вельми зручно кермувати.

      – Я не поїду далі, – категорично заявив чилієць. – Давай подзвонимо Віллу. Супутниковий телефон з тобою? Вілл не підпорядковується Джепу[31], може, він зрозуміє і…

      – З телефоном усе в нормі, старий, просто… Вільяма немає…

      Дверцята «Тойоти» захлопнулись і решта слів не пробились у салон. Проте почутого виявилось достатньо, щоб Ігор спохмурнів і неспокійно завертівся на сидінні.

      – Америкос накивав п’ятами? Не може бути, – правив далі Штаєрман: – Де він? Той сучий син не міг просто так покинути все!

      – Кейтаро просив тобі не казати, – потупився американець.

      – Що не казати?

      – Вчора боти взяли Вілла і одного з негритосів Ріно…

      Оскар не зрозумів:

      – Як це «взяли»?

      – Забрали з собою.

      – Бляха,

31

«Джеп» (англ. сленг. Jap, від Japanese – японець) – американське сленгове прізвисько для японців. Має легкий відтінок зневаги.