Бот. Атакамська криза. Макс Кідрук

надійшло з Facebook. Він швидко з ними розібрався.

      Після цього серед непрочитаних лишився один лист. Відправник – Natalie1976, підписаний – «Застереження!».

      Що за Наталі? 1976, певно, означає рік народження, припустив Тимур. Виходить, що відправниця є старшою за більшість його знайомих, зате молодшою за всіх його начальників. Мабуть, це просто спам. Тимур повів пальцем по точпаду, збираючись відкрити і прочитати лист. Не встиг: наступної секунди перед ним виник Оскар Штаєрман.

      – Ось познайомся, – апатично кинув чилієць англійською, – це Ігор Ємельянов.

      Ліворуч від прилизаного Оскара стояв неохайний товстуватий чоловік років сорока.

      – Професор Ігор Ємельянов, – ядуче поправив новоприбулий. Нижня губа зверхньо випнута, щоки обвисають, як у бульдога, засалені пасма спадають на лоб.

      – А це наш програміст, – байдуже продовжив Штаєрман, – Тимур Коршак.

      – О, – на якусь мить з лиця росіянина зійшов зухвалий вираз. – О’о, – повторив він, двічі смикнувши кущастими бровами.

      – Вы говорите по-русски? – спитав Тимур, дивуючись з такої реакції професора.

      – А как еще мне говорить? На сраном китайском?

      «Ще один псих», – нахмурився Тимур, а вголос промовив:

      – Звідки ви мене знаєте?

      – Я тебе не знаю. Ми щойно познайомились, забув?

      – Тоді чому така реакція?

      – Яка реакція?

      – Оце ваше «о’о».

      – Я бачив твою роботу.

      Тимур насторожився.

      – Перепрошую, – встряв у розмову чилієць, – маю повідомити, що мені не вдалося дістати місця у бізнес-класі. Я пізно звернувся до представників «Iberia» по квитки.

      – Ти хочеш сказати, ми полетимо в економ-класі? – гаркнув товстун, переходячи на англійську.

      – Так.

      – Подивись на мене! Як ти це уявляєш, Штаєрмане? Я схожий на людину, котра весь сраний політ тертиметься ліктями зі смердючими селюками? Я нікуди не полечу! Знімай готель, вирушимо тоді, коли ти спроможешся купити нормальні квитки.

      На вилицях Штаєрмана запульсували м’язи. Проте заговорив він стримано:

      – Ми не можемо зволікати, професоре. Полетимо в економ-класі. Я взяв кожному по три суміжних місця в кінці салону. Звісно, це не ліжка бізнес-класу, однак можна поспати, і ніхто при цьому не штурхатиме тебе ліктями.

      Ємельянов поворушив брезклими щоками:

      – Все настільки серйозно?

      Чилієць кивнув кілька разів підряд.

      Тим часом Тимур повернувся до останнього непрочитаного листа. Клацнув мишею на повідомленні. Вікно браузера довго лишалося білим, а згодом вигулькнула стартова сторінка ukr.net. Швидше за все, поки він перемовлявся з росіянином, зв’язок з мережею переривався. Відтак поштовий сервер просив заново ввести логін та пароль.

      Хлопець узявся терпляче вводити дані. Це зайняло ще хвилину.

      Відкривши свій акаунт, Тимур потягнувся до непрочитаного повідомлення від Наталі. Щось наче дзенькнуло в нього у вусі. Щось підказувало, що він повинен прочитати той лист.

      Саме тоді Ігор Ємельянов