Бот. Атакамська криза. Макс Кідрук

навалу пісків. З щілини між скелею та гладеньким виступом п’ятиметрового бархана, вилися паралельні сліди від шин. Тудою щойно виїхав екіпаж Хедхантера, за ним – «Тойота Тундра». Другий «Туарег» так і не з’явився.

      Ріно звів руку, без слів наказавши Джеро притримати авто. Він чекав кілька секунд, сподіваючись, що Кацуро Такеда просто відстав. Марно. А тоді скоромовкою звелів:

      – Під’їдь до пікапа. Зупинись. Двигун не вимикай.

      Через кілька секунд «Фольксваген» застиг на відстані півтора метра від «Тойоти». Джеффрі підступив до заґратованого вікна.

      – У Кацуро колесо спустило, – схвильовано проказав чорнявий американець, – я сам бачив, – слова звучали благально й жалібно; Тимур аж поморщився.

      Ріно, не відкриваючи дверцят, уважно обстежував довколишній рельєф. Розмірено й терпляче водив очима туди-сюди.

      – Вони ось там, за цим кряжем, – пояснював далі американець, тицяючи рукою собі за спину, – ми крапаль від’їхали від них, бо поки я почав сигналити, а потім ще… ну, ти не хотів спиня… – хлопець затнувся, наштовхнувшись на лютий погляд маленьких круглих очей.

      – Джип перекинувся? – Ріно вставив цигарку до рота, але не підпалив.

      – Ні.

      – Загруз?

      – Ні… Тобто я думаю, що ні.

      – Хто дозволив зупинятись?

      – Ріно, не дурій, – втрутився Штаєрман, виткнувшись з «Тойоти». Правда, в голосі чилійця також не чулося великої впевненості.

      – Ви порушили наказ!

      – До заходу сонця ще кілька хвилин, – заперечив Джеффрі.

      Ураз в салоні «Туарега», скрипнувши, ожила рація.

      – Ріно… Ріно… це Ндонґа, – захурчав впереміш із завадами скриплячий голос водія ар’єргардної машини. – Прийом.

      Джеро подав рацію Хедхантеру.

      – Донґі, я тебе слухаю, – вгризаючись очима у верхівку кам’яної гряди, відказав Ріно. – Що там у вас?

      – Зірвало шину. Тут звідкілясь нападало каміняччя. Схоже на зсув, біс його знає. Ми міняємо колесо. Газуйте далі без нас.

      – Я та Джефф спинились неподалік від виїзду з розколини, – переминаючи губами незапалену сигарету, сказав Ріно.

      – Справді? – овамбо на тому боці не зміг приховати здивування. – Не варто, босе. Ситуація під контролем, джип на твердому ґрунті. За кілька хвилин вирушимо навздогін.

      Хедхантер нахилився, ледь не ткнувшись носом у лобове скло. Та бісова гряда могла б слугувати ідеальною позицією для засідки. Там, нагорі, можна сховати цілу роту, про що знизу, з пустелі, ніхто не здогадається. Звісно, він не думав, що боти аж настільки розумні, щоб влаштувати засідку. Принаймні він сподівався на це.

      Ріно підніс рацію до губ:

      – Фелла, у вас три хвилини. Ми чекаємо, – потому торкнув долонею темношкірого Джеро і вказав на розколину поміж дюнами та кряжем. Гереро кивнув.

      «Фольксваген» вирулив праворуч і попрямував до місця, де колісні колії відділялись від кряжа. «Тойота» Джеффрі клигала слідом.

      Позашляховики спинилися біля виїзду з ущелини. Піски тут закінчувались,