Ти змінив моє життя. Абдель Селлу

тварин у квартирі…

      – Не хвилюйся, я знайду йому новий дім.

      Це такий собі дуже кумедний гризун. Він безперестанку жує печиво, п’є, спить, пісяє. Мій зошит із математики весь мокрий. Кілька днів я таскаю тваринку в портфелі. У класі вона поводиться спокійніше за мене, а коли вирішує нагадати про себе, її прикривають мої товариші: вони теж дуже добре вміють пищати. Учителька дивується.

      – Ясіне, ти прищемив руку блискавкою ранця?

      – Вибачте, мадам, це не рука, ой, болить!

      У класі вибухає сміх. Навіть дрібним міщанам з 15-го округу подобається наше блазнювання. Усі знають справжню причину дивних звуків, що лунають із мого рюкзака, але ніхто мене не здає. Ванесса – знову вона – має добре серце і хвилюється за хом’ячка. На перерві вона підходить до мене.

      – Абделю, віддай його мені. Я добре про нього дбатиму.

      – Красуне моя, така тварина коштує грошенят.

      Перший раз здирництво не пройшло, я сподіваюся на реванш.

      – Як хочеш. Залиш хом’яка собі.

      Бляха, вона опирається, сучка! Тоді до мене приходить лиха думка: продати їй тваринку частинами.

      – Слухай, Ванессо, сьогодні ввечері на плиті я збираюся відрізати йому лапку, щоб подивитися, як він бігтиме. Хочеш прийти поглянути?

      Її сині очі крутяться в орбітах, як мої труси в барабані пральної машини.

      – Ти нормальний? Ти ж цього не зробиш?

      – Він мій, це моя справа.

      – Окей. Я куплю його в тебе за десять франків. Завтра принесу тобі гроші. Нічого з ним не роби, добре?

      – Згода…

      Наступного дня Ванесса простягає мені долоню, на якій лежить маленька кругла монетка.

      – Абделю, даю тобі гроші, але спершу покажи хом’ячка.

      Я розстібаю рюкзак, вона простягає гроші.

      – Добре, давай сюди.

      – О ні, Ванессо! Десять франків – це лише за першу лапку. Якщо хочеш ще одну, плати ще десять!

      Вона того ж вечора приносить мені гроші під будинок.

      – Зараз же давай мені хом’яка, досить уже!

      – Кицюню, у мого хом’ячка чотири лапки… Але я віддам тобі інші дві за п’ятнадцять франків, це хороша ціна…

      – Абделю, ти справжній покидьок! Добре, дай мені хом’яка, а в четвер у колежі я заплачу.

      – Ванессо, я не знаю, чи можу тобі довіряти…

      Вона багряніє від злості. Я теж, але від сміху. Простягаю їй смердючий клубок шерсті й проводжаю її поглядом. Я ніколи і вушка тому хом’яку не відрізав би. Він помер через кілька тижнів у своїй п’ятизірковій клітці вдома у тієї дівчинки. Вона навіть не вміла правильно за ним доглядати.

* * *

      Із колежу мене перевели в професійний ліцей 12-го округу на спеціальність «загальна механіка». Називається заклад «Шеннев’єр – Малезьє». У перший день навчання заступник директора додає трішки моралізаторства на уроці історії.

      – Андре Шеннев’єр і Луї Малезьє обидва були палкими захисниками Франції під час німецької окупації в Другій світовій війні. Вам пощастило жити в мирній країні, що процвітає. Вам доведеться