Ти змінив моє життя. Абдель Селлу

що вони дуже добре мене знали. Щоразу, коли мене ловили, то тримали у відділку так довго, як дозволяв закон, а тоді обіцяли, що ми ще побачимось.

      Одного ранку ми знову побачились під час дурної перевірки документів на приміському вокзалі, де я якраз прокинувся. Я вже майже не переступав поріг ліцею і не набагато частіше бував удома: я проводив ночі в приміських електричках, як хлопці з Шатле, з якими зависав увечері. Ми працювали аж до світанку, а коли починали ходити поїзди, ближче до четвертої чи п’ятої години, спускалися на станцію, навмання вибирали вагон і спали в ньому кілька годин. Час від часу я розплющував одне око, бачив типа в дешевому костюмі з краваткою, який вчепився у свій портфельчик на колінах, хіба що не прикріпив його до зап’ястя наручниками. Ми зустрічалися поглядами, не знаю, в чиєму було більше презирства. Я думав: «Іди гаруй, уперед, вставай далі на світанку, щоб отримувати свою мізерну зарплату. От у мене ще триває ніч».

      І знову засинав, на щоці відбивалися шви сидіння, я, певно, пахнув далеко не трояндами, але в Парижі ними ніде не пахне. Із динаміків пролунало:

      – Сен-Ремі-ле-Шеврез, кінцева. Просимо всіх пасажирів вийти з поїзда.

      На вухо мені закричали:

      – Абделю, Абделю, бляха, Абделю, прокидайся! Треба виходити з вагона! Поїзд їде в депо!

      – Дай мені поспати…

      Інший голос, сухіший, заговорив, поки його власник трусив мене за руку:

      – Перевірка документів. Твої документи!

      Урешті-решт я встав, позіхнув на всі тридцять два, хотів було глянути на годинник, але вчасно схаменувся. Планктон в уніформі міг здогадатися, що це не подарунок на перше причастя.

      – Я б зараз з’їв круасанчик із кавою…

      – Встав із тієї ноги, дуже добре!

      Я зі скептичним виглядом простягнув документи, з ними, ясна річ, усе добре. Хоч народився я в Алжирі, та у Франції мав посвідку на постійне проживання, яку щойно поновили. Я навіть був у процесі отримання громадянства: у вісімдесятих роках будь-хто, хто прожив у Франції понад десять років, міг отримати паспорт країни. Я не парився. Мій брат, цей телепень, неуважно поводився з документами: його вислали до Алжиру в 1986-му. Белькасем і Аміна втратили сина, мабуть, того, якого вони хотіли б залишити, якби мали вибір. Другого довелося забирати з поліції.

      – Селлу, тебе хочуть бачити в КР, ми тебе забираємо.

      – КР? Це що таке – КР?

      – Не прикидайся дурником. Ти чудово знаєш, що це таке, – карний розшук!

      Я одразу ж зрозумів, що йдеться про вбивство на Шатле. Єдина достатньо серйозна справа, з якою можна заслужити аудієнцію на острові Сіте. Я знав, що нічим не ризикую: я був свідком, не більше, і не знав особи вбивці. Хоч раз я не мусив брехати. Не було сенсу хитрити: мене ні в чому не звинувачували, я міг сказати чисту правду. Зчинилася бійка, блиснув ніж, чувак осів на землю, кінець історії.

      Але так почалися мої стосунки з карним розшуком.

      9

      Мені щойно виповнилося шістнадцять. Кілька днів тому я опинився