Ти змінив моє життя. Абдель Селлу

переходах.

      – Гей! Малий Абделю! Маю наводку на цей вечір. Одна дівчина з ліцею Генріха IV влаштовує вечірку в себе вдома на Ранелаґу. Її старих немає вдома, врубаєшся?

      – Авжеж!

      У таких випадках ми просочуємося, спокійно зависаємо на гулянці, аж поки один із нас не подасть знак звалювати. Тоді ми обчищаємо приміщення. Завжди можна забрати хоча б магнітофон останнього покоління. Я дбайливо вимикаю дроти, методично скручую їх. Маленька хазяйка нажахана. Та що вони роблять, ці нові друзі? Ще п’ять хвилин тому вони були такі симпатичні! Звідки вона могла здогадатися? Ах, злі хлопчиськи! Вона замикається у спальні. Хлопці аж за боки беруться, коли бачать, як я абсолютно природно крокую вулицею, несучи під пахвою махину вагою з мене самого.

      – Малий Абделю, ти найкращий!

      Ще й як… Цього вечора ми зависаємо на Квадратній площі[16], якій не надто пасує її назва, адже вона радше кругла. Зненацька з іншого краю, біля стіни, між двома хлопцями виникає суперечка. Усі дивляться здалеку, ніхто не підходить. У чужі справи не втручаються. Ніколи. Хлопці починають битися, звичне видовище.

      Не такою звичною є кров, що бризкає з шиї одного з типів. Зовсім незвичною – біла піна, що лізе з горлянки чорного. Без сумніву, мертвого.

      Ми за долю секунди кидаємося врозтіч, ніби зграйка голубів. Я не бачив леза, яке пройшло крізь плоть, воно, певно, було великим, міцним, а рука, що його тримала, – сильною. Рішучою. Ось чому я не торкаюся важких наркотиків ні для споживання, ні для продажу. Ця торгівля веде надто далеко. Кумедно: я, що ніколи ні над чим не задумувався, я, що краду без докорів сумління, я вже знаю, що ніколи не вб’ю заради грошей. Фліки от-от з’являться, я відбігаю якомога далі, усі свідки інциденту розпорошилися по місту та його підземках. Я бачив, як голова мертвого важко схиляється на плече, мало не повністю відрізана. Я нічого не бачив.

      8

      У моєму районі теж помирали люди від самотності й відчаю, як помирають у містах. Люди накладали на себе руки, найчастіше викидаючись із вікна. Щоразу це була ціла подія. У маленькому кварталі Боґренель нас жило кілька сотень, мабуть, до тисячі, всі одне одного знали. Було щось приголомшливе в раптовій загибелі одного з мешканців. Старі, які зазвичай сиділи по своїх квартирах, виходили на сходовий майданчик, щоб поговорити з сусідами. Але насправді вони ні про що не розмовляли. Деякі хотіли просто показатися іншим, продемонструвати, що вони співчувають цьому сердешному мсьє Бенбудауду, який усе-таки зламався. Інші намагалися виявити кмітливість, пояснюючи причини самогубства, відомі, звичайно, тільки їм.

      – Юссеф більше не міг жити сам, він був надто нещасним після смерті дружини, скільки це вже пройшло?

      – Уже п’ять років, але ви помиляєтеся, він покінчив із собою не через дружину.

      Тиша, напруга, барабанний дріб. Співрозмовник стоїть із роззявленим ротом, чекаючи на розв’язку.

      – Він покінчив із собою, бо прочитав лист!

      – Он як? І що за лист

16

Підземна площа в торговому центрі «Фором-де-Аль».