Ти змінив моє життя. Абдель Селлу

мені гроші?

      – Щоб оплатити все, що ти щойно взяв!

      – А що я взяв? Це? Це коштує грошей? А мені звідки знати? І взагалі, пустіть руку, боляче!

      – Де твоя мати?

      – Не знаю, вдома, напевно ж.

      – А де твій дім?

      – Не знаю, десь.

      – Добре. Якщо ти такий упертий, я відведу тебе до відділення.

      Тут я, відверто кажучи, геть заплутався. Я знаю, що таке поштове відділення, я не раз ходив туди з Аміною. Ми купуємо марки або заходимо в телефонну кабінку, звідки вона дзвонить двоюрідним сестрам до Алжира. Як це пов’язано з «Пец»? Ага, раптом я розумію! У поштовому відділенні також можна отримати гроші. Простягаєш папірець із цифрами та підписом у віконце, а жіночка натомість дістає з маленької шухляди купюри по сто франків. Я нажахано підводжу погляд на директора магазину, який міцно тримає мене за руку.

      – Мсьє, немає сенсу йти на пошту. Я не зможу вам заплатити, у мене нема папірця!

      Він дивиться на мене з тупим виглядом, ніби нічого не розуміє.

      – Про що ти? Поліцейські вирішать цю проблему, не хвилюйся!

      То цей тип – безнадійний йолоп. На пошті немає поліцейських, а навіть якщо ми їх знайдемо, не думаю, що вони заплатять за мої цукерки…

      Ми заходимо в сіре приміщення. Це не те відділення, де я бував. На стільцях уздовж стіни сидять люди, чоловік у синій формі розглядає нас з-за столу. Директор навіть не вітається. Він, не роздумуючи, нападає.

      – Мсьє, привів ось вам юного злодія, якого спіймав на гарячому у своєму магазині!

      На гарячому… Цей тип передивився «Коломбо» по телику… Я роблю гримасу й нахиляю голову набік – намагаюся походити на курча Калімеро, коли воно готується просюсюкати культову фразу: «Це нецесно. Це справді дузе нецесно!» Директор додає, простягаючи мою здобич черговому приймальні:

      – Погляньте! Повний пакет! І, б’юся об заклад, це не вперше!

      Поліцейський його спроваджує.

      – Усе гаразд, залиште його нам. Ми про все подбаємо.

      – О, тільки ж зважте, я наполягаю, щоб його покарали! Хай буде йому урок! Я більше не хочу бачити його у своєму магазині!

      – Мсьє, я ж кажу – ми про все подбаємо.

      Нарешті він іде. Я залишаюся на місці, не ворушусь. Уже не вдаю з себе маленьку бідолашну жертву кричущої несправедливості. Власне, я щойно усвідомив, що мені начхати на те, як розгортатимуться події. І не те що я нічого не боюсь, я навіть не знаю, чого мені боятися! Якщо просто на рівні мого зросту висіли пакети і так само в зоні досяжності лежали цукерки, можна було б очікувати, що я пригощусь, хіба ні? Я довірливий, я думав, що ті речі там саме для цього – жуйки «Каламбар», полунички «Гарібо», «Пец» із Міккі-Маусом, Ґрендайзером, капітаном Гарлоком…

      Поліцейський майже не дивиться на мене, він веде мене до якогось кабінету, де представляє двом колегам.

      – Директор «Прізюніка» спіймав його, коли він спустошував полиці.

      Я тут же реагую.

      – Не полиці! Тільки стійки біля кас, там, де цукерки!

      Двоє інших ніжно всміхаються мені. Тієї миті я ще