Ти змінив моє життя. Абдель Селлу

поїзд» у тому ж торговому центрі Боґренелю. Справжній електричний автомобіль, в який можна сідати! Пам’ятаю, як спускався сходами, тримаючи те одоробло на голові, біг з усіх ніг, поки директор магазину гнався за мною назирці.

      – Стій, хулігане, стій!

      Та штуковина коштувала цілий статок.

      Після того кожен із нас випробував її на плиті. Їздила вона так собі. Чесно кажучи, своїх грошей вона не вартувала.

      6

      Усе це ввійшло у звичку. Я вже не міг змінитися. До дванадцяти років у мене не залишилось жодного шансу зненацька стати добропорядним громадянином, необхідним суспільству. Усі без винятку місцеві хлопчаки обрали той самий шлях, що і я, і не збиралися з нього сходити. Нас треба було позбавити свободи, всього, що ми мали, розлучити один з одним, мабуть, а ще… Та ніщо не допомогло б. Довелося б перепрограмувати нас повністю, як стирають жорсткий диск комп’ютера. Але ми не машини, і ніхто не міг собі дозволити користатися нашою зброєю, тобто силою, вільною від законів і меж.

      Ми дуже рано зрозуміли, як працює цей світ. Париж, Вільє-ле-Бель чи Сен-Труфіньйон-де-ля-Крез – де б ми не жили, всюди точилася та сама боротьба: ми, дикуни, супроти цивілізованого суспільства Франції. Нам навіть не доводилося боротися, щоб зберегти свої привілеї, адже в очах закону ми були дітьми, що б не робили. Тут дитину обов’язково вважають вільною від відповідальності. Їй знаходять всі можливі відмазки. Гіперопіка, недоглянутість, зіпсутість, бідність… Моя відмазка – цитую – «травмований, бо покинутий».

      Вступаючи до шостого класу колежу Ґійома Аполлінера в 15-му окрузі, я вперше проходив психолога. Шкільного психолога, ясна річ. Його стривожила моя історія, в якій уже було чимало причин для відрахування та не надто хвалебних відгуків від учителів, і він забажав познайомитися зі мною.

      – Абделю, ти живеш не з рідними батьками, правильно?

      – Я живу в дядька й тітки. Але тепер вони мої батьки.

      – Вони стали твоїми батьками, коли тебе покинули рідні батьки, правильно?

      – Вони мене не покинули.

      – Абделю, коли батьки перестають піклуватися про дитину, вони її покидають, правильно?

      Довго він біситиме своїм «правильно»?

      – Кажу вам, вони мене не покинули. Вони довірили мене іншим батькам, от і все.

      – Це називається «покинути».

      – У нас – ні. У нас так роблять.

      Психолог зітхає у відповідь на мою впертість. Я вирішую трохи змилуватись, щоб він відстав.

      – Мсьє, не хвилюйтеся за мене, усе гаразд. У мене немає травми.

      – Та ні, Абделю, є, звичайно, є!

      – Ну, якщо ви так кажете…

      У чому немає сумнівів, так це в тому, що ми, діти ашелемів, жили в несвідомості. Ми ніколи не отримували достатньо сильного сигналу, аби зрозуміти, що стаємо на слизьку стежку. Батьки нічого не казали, бо не знали, що сказати, і навіть якщо вони не схвалювали нашої поведінки, то не мали змоги протистояти. У більшості магрибців і африканців дитина здобуває той досвід, який їй заманеться, аби лише це було безпечно. От і все.

      Повчання залишалися тільки словами, до діла ніхто