Ти змінив моє життя. Абдель Селлу

від цього тільки слабшали.

      Щоб уміти битися, треба вже мати досвід. І що раніше, то краще.

      Я був найнижчим, не найміцнішим, але завжди нападав першим. Я щоразу вигравав.

      – Віддавай мені свої кульки.

      – Ні, вони мої.

      – Ану бігом, кажу тобі.

      – Ні, не хочу!

      – Ти впевнений?

      – …Добре! Добре! Віддаю…

      Уроки мене не цікавили, але лише тому, що нас сприймали за справжніх клоунів. Поклонятися Яміну – так мене назвали. І що, я виставлятиму себе на посміх, декламуючи перед усім класом історію про бика і жабу? Це ж для малюків.

      – Абделю Яміне, ти вивчив вірш?

      – Який вірш?

      – Байку Жана де Лафонтена, яку ти мав вивчити на сьогодні.

      – Жана з фонтана? А чому не Манон з джерела?[11]

      – Оце так! Мсьє знає Паньоля!

      – Я більше люблю Ґіньйоля[12].

      – Селлу, геть із класу…

      Я обожнював, коли мене виганяли з уроку. Це найпринизливіше, на думку вчителя, покарання давало мені, поміж іншого, чудову нагоду «отоваритися». Чи то архітектор паризьких шкіл не передбачив, що колись в одну з них проникне злодюжка Абдель, чи то він вирішив полегшити мені роботу: вішаки розміщувалися не в класах, а в коридорах! А що можна знайти в кишенях пальт? Франк чи два, а у вдалі дні навіть п’ять, йо-йо, печиво, цукерки! А мене вигнали з уроку – яке щастя…

      Я уявляв, як увечері дітлахи повертаються додому, хлипаючи:

      – Мамо, я не розумію, моя монетка зникла…

      – Ну от, ти знову не пильнував своїх речей. Більше не дам тобі грошей, так і знай!

      Атож, до наступного разу, а наступна здобич малого Абделя буде не гіршою…

      Того дня, коли мені виповнилося десять років і вчитель подарував мені на день народження прогулянку коридором, я натрапив на шматок паперу на вагу золота. Він був надійно схований у пальті однієї дівчинки під біло-рожевим носовичком. На дотик він був цупкішим за банкноту, більшим за квиток у кіно, але важко було вгадати, що саме я знайшов. Я витягнув руку з кишені. Фото. Це було фото власниці пальта, але не простий портрет. Це називається американський план: від маківки до пояса. І дівчинка була гола.

      Визнаю: хоч я був замалий для такої знахідки, але для самого факту – аж ніяк. Я одразу ж збагнув, яку вигоду можна отримати з такої штуки.

      – Ванессо, моя маленька Ванессо, у мене є дещо, що, здається, належить тобі…

      І, вдаючи, ніби щипаю себе за соски:

      – Уже ростуть, га?

      – Абделю, віддай негайно фото.

      – О ні, воно надто гарне, залишу його собі.

      – Поверни, а то…

      – А то що? Розповіси директору школи? Я впевнений, що він теж хотів би побачити.

      – Чого ти хочеш?

      – П’ять франків.

      – Гаразд. Завтра принесу.

      Наші торги тривали ще кілька днів. П’яти франків було недостатньо: я просив ще і ще. Це була гра, я розважався, як дурний, але Ванесса, яка не вміла програвати, зуміла покласти цьому край. Одного вечора, коли я повернувся додому, батьки взяли мене за руку.

      – Абделю, ми йдемо до відділення.

      – Ви

11

Прізвище де Лафонтен дослівно означає «з фонтана». «Манон із джерела» – роман Марселя Паньоля та однойменний фільм за книжкою.

12

Ґіньйоль – лялька народного лялькового театру, що виникла у французькому місті Ліон. З часом назва стала синонімом блазня.