Прокляте небо. Наталія Довгопол

стояв букет польових квітів, а покривала й подушки рясніли вишивкою.

      – О, якби я так вишивати вміла, то, може, мене мамка любила б, – мрійливо сказала Євка, із захопленням розглядаючи узори.

      – Якби ти була моєю дитиною, – відповіла Веселина, навіть не глянувши на Євку, – то мені було б байдуже, чи здібна ти до вишивки, чи ні.

      – Справді? – здивовано підвела на неї очі та. – Але всі навколо твердять, що я ні на що не здатна.

      Веселина зітхнула. Вона сіла на ліжко й втомлено втерла кінчиком хустки лоб.

      – Усі ми люди, усі здатні ламатися. І завжди є хтось, хто хоче випробувати нас на міцність. Отут, усередині нас, є кілочок – у когось він зроблений із глини, а в когось, як у тебе й у мене, – зі сталі. Але мій уже давно заіржавів…

      Євка з подивом дивилася на цю кістляву й зморщену літами жінку, що завжди тримала спину прямо, ніби всередині неї й справді був стрижень. Ніби вона була створена для трону, а не для буденної метушні.

      – Під час хрещення мені дали ім’я Василина. Та через мою радісну вдачу всі почали називати мене Веселиною, – раптом почала розповідати жінка.

      Євка завмерла, навіть дихати перестала.

      – Родом я з Литви, і потрапила на службу до батька нашого пана Вітовського. Він взяв мене як покоївку, а зрештою – і як коханку. Я була гарною – стрункою, із густою брунатною косою, високими ниточками брів… Та кохання швидко минуло, а я так і лишилася прислужувати в його сім’ї, виховуючи його дітей, а потім і онуків. Із того часу я більше не сміюся.

      Жінка дістала якусь одежу, простягаючи Євці.

      – Усе на тебе буде великувате, але ми трохи підшиємо й на сьогодні згодиться. А ось цю квітчасту хустку можеш лишити собі – мій тобі подарунок. Щоб ти не казала, що всі люди навколо злі.

      Євка не могла вимовити й слова. Їй здалося, що вона відчуває біль Веселини десь там, усередині себе. Їй завжди важко давалися слова подяки – у їхній родини дякувати не було заведено. Тож вона просто підійшла до старенької й поцілувала її сухі, розперезані зморшками руки.

      Мисливець

      Того дня Євку відпустили раніше. Вона здогадувалася, що про це подбала Веселина. Була субота, тож замість уроків панські діти могли взятися за свої справи, і Марта весь день провела з матір’ю, ляльками й шитвом, тоді як брати з учителем поїхали верхи кудись у Боярку. Євка тішилась, що вдалося уникнути зустрічі з Іллею, бо почувалася б не зручно. Так само як вона не вміла бути вдячною, Євка не любила бути зобов’язаною.

      Попрощавшись із челяддю, дівчина знову пішла лісом, через балку. Тут, серед хащів і лапатої папороті, вона почувалася щасливою. На пагорбі над річкою росла велика верба, уся покручена та вивернута з корінням. Таке дерево односельці називали кракотою або виворотнем. Казали, що під ним жив сам чорт. І хоч Євка чорта боялася, але дерево було таким розлогим і зручним, що гріх було не залізти. До того ж згори світ завжди здавався інакшим.

      Дівчина довго сиділа, милуючись рівним плесом і призахідними променями, що вигравали на її хвилях. Аж раптом побачила косулю, що прийшла до водопою. Струнка