Прокляте небо. Наталія Довгопол

в панських палатах! – додав рябий Дмитрусь.

      – Є такий звичай, що як дівка не ходить на вулицю, то хлопці її й побити можуть, – солодким голосом сказав Іван, беручи дівчину за комір.

      – Іванку, я кричатиму!

      – То кричи, ще більше отримаєш!

      Євка зібрала всю свою лють і голосно заверещала. Іван затулив їй рот рукою, хлопці озирнулися.

      – Диви, щось ніхто не поспішає на поміч!

      Іван легенько кинув Євку в руки Дмитруся, а той уже сильніше штурхонув її третьому, якого Євка не знала.

      Від хлопців несло горілкою й тютюном. Їхні руки боляче пхали в спину, плечі й груди, хтось навіть ударив її під живіт. Євка даремно борсалася, намагаючись відбитися та вирватися з цупких рук.

      Їй здавалося, що це тривало цілу вічність, аж доки не почувся кінській тупіт. Він пролунав несподівано, зовсім поряд.

      – Досить! – почула знайомий голос вона.

      Іванко обхопив її ззаду руками й повернув обличчям до новоприбулого вершника, насмішкувато шкірячись. Ілля ж, навпаки, мав суворий і незворушний вигляд, як і належало шістнадцятирічному лицареві.

      – А чого це ми маємо припинити, паничу? У парубоцької громади є свої закони. Тож їдь собі далі, у них не втручаючись!

      – Ця дівчина на службі в палаці, – озвався Ілля, поглядаючи зверху вниз. – Вона – власність панночки. Тож як ти смієш посягати на панське добре?

      Іван стрімко нагнув Євку, що та аж зойкнула, вишкірився на Іллю й штурхнув дівчину просто обличчям в грязюку.

      Хлопці гучно засміялися.

      Важко відсапуючись, Євка підвелася. Вона вся була брудна – із голови до литок, а її панські обновки були схожі на дрантя волоцюги.

      Панич не спішився, але й із місця не рушив, притримуючи свого жеребця. Він мовчки спостерігав, як Євка витирає з очей бруд і спльовує просто Івану під ноги. Лише коли вона, ледь перебираючи ногами, попленталася додому, він повільно пустив коня за нею.

      Так і йшли, аж до повороту до Євчиної хати – вона попереду, а він верхи позаду. Там, на розі, дівчина повернулася до Іллі й тихо сказала, уперше зазирнувши йому в вічі:

      – Далі не треба. Я сама.

      Ілля кивнув, не зводячи погляду з Євки. Його обличчя так і лишалося незворушним, тож неможливо було збагнути, про що він думає.

      – Може, подякуєш? – нарешті сказав він, розвертаючи коня.

      – Я… – знітилася Євка, опускаючи очі та не знаючи, про яку саме вдячність ідеться.

      Чи має вона тепер відплатити тим, чим зазвичай розплачуються жінки? Вона потопталася на місці й несміло запитала:

      – Як ти хочеш, щоб я тобі віддячила, паничу?

      – Пф, – пирхнув він, раптом усміхаючись. – Можеш по-польськи, можеш на латині. Здається, сказати «дякую» зовсім не важко.

      – Д-дякую, – коротко відповіла дівчина, кланяючись, але всміхнутися у відповідь так і не змогла.

      Їй було соромно. І за свої ниці думки щодо Іллі, і за те, що він бачив її принижену. Але хіба не щодня панич спостерігає, як панночка знущається над нею? Яка тоді вже різниця?

      До